Усе було суворо за протоколом, за графіком, але все було абсолютно марно. Він натиснув на паузу в той момент, коли Лев нахиляється вперед і щось шепоче Наталії на вухо. Вона сміється, прикладає палець до губ і продовжує танець, зробивши витончене півколо. Це була справжня магія, жива та щира.
Михайло встав і зробив пару кроків по кабінету, відчуваючи, як злість на себе стає сильнішою, ніж будь-коли. Він завжди все контролював, але зараз зрозумів, що в гонитві за статусом і грошима пропустив найголовніше — дитинство свого сина. Радість, справжнє життя, яке він не міг купити.
А ця проста дівчина, звичайна прибиральниця, дала Леву за п’ятнадцять хвилин більше, ніж він сам за останні два роки. Він натиснув кнопку зв’язку з начальником охорони. «Завтра зранку знайдіть Наталію, нехай повернеться». Охоронець завагався: «Пане Ковальчук, але ви самі розпорядилися обмежити їй доступ».
«Я знаю, що сказав, але тепер я кажу інше», — твердо відрізав він. Михайло відключив зв’язок і знову подивився на завмерлу картинку на екрані монітора. Там був його син, що сміявся і був живим, і молода жінка, яка чомусь виявилася ближчою до його дитини, ніж усі правильні дорослі. І він чітко зрозумів: тепер усе буде по-іншому.
Наступного ранку величезний будинок поринув у напружену, дзвінку тишу. Зазвичай у цей час працівники рухалися за суворим розкладом, дворецький обходив кімнати, няня готувала Лева до занять. Але сьогодні все завмерло, життя ніби зупинилося. Лев сидів у своєму візку біля вікна, відмовлявся розмовляти і снідати.
Він не відповідав на запитання няні, не хотів вмикати улюблений планшет і не бажав бачити навіть батька. Його очі були зовсім порожніми, ніби вся енергія і вчорашня радість зникли безслідно. Михайло спостерігав за ним із-за прочинених дверей, відчуваючи, як серце стискається від болю.
Він не звик відчувати безсилля, але зараз воно навалилося на нього, як важка бетонна плита. Він зовсім не знав, як повернути ту іскру в очах сина, яку сам же і погасив своєю різкістю. Близько полудня охорона доповіла, що дівчину знайшли: вона на прибиранні в сусідньому житловому комплексі, тимчасово влаштувалася туди, щоб не втрачати заробіток.
Михайло не став чекати водія, він сів у машину і поїхав за адресою сам. Він увійшов у під’їзд звичайної багатоповерхівки, і контраст із його розкішним особняком був просто приголомшливим. Біля дверей квартири пахло дешевим мийним засобом і свіжим пилом. Він постукав, і двері відчинила Наталія — без форми, у простих джинсах, із вологим волоссям.
Вона була розгубленою і явно не очікувала побачити його тут. «Здрастуйте», — тихо промовила вона, не піднімаючи очей. «Нам потрібно поговорити», — твердо сказав він. «Мій син… він не їсть, не спить, він хоче бачити тільки вас»…
Коментування закрито.