— Так. Дуже давно.
У маленькому кафе Андрій виклав усе. Про літо 96-го, про сусіда по майданчику, про те, що дізнався про неї тільки два тижні тому від Зінаїди Матвіївни. Він показав їй дитяче фото з альбому.
Тая дивилася на знімок і блідла.
— Ви божевільний? Чи шахрай? — прошепотіла вона. — У мене немає батька. І ніколи не було. Не смійте вимовляти ім’я моєї матері!
Вона схопилася і втекла, залишивши його в повному розпачі.
Потім були тижні тиші. Тая подала заяву в поліцію про переслідування. Андрій був розчавлений. Але тут втрутилася доля: Зінаїда Матвіївна помирала. Перед смертю вона написала Таї листа, де підтвердила кожне слово Андрія. І передала листа від Насті, який та залишила вісім років тому.
Настя писала доньці, що батько не винен, що вона сама приховала правду. Вона просила Таю не тримати зла.
Після смерті бабушки Тая сама зателефонувала йому. Голос її тремтів.
— Я прочитала листи. Я хочу зробити тест. ДНК. Щоб знати напевно.
Результат 99,9% не став сюрпризом, але став мостом. Вони зустрілися в тому ж кафе. Тая зізналася, що забрала заяву.
— Я злюся, — сказала вона. — Злюся на втрачені тридцять років. На те, що ти жив у розкоші, а ми виживали. Але мама і бабуся вірили в тебе. І я дам тобі шанс.
Вона не назвала його «татом». Але запросила наступного дня разом поїхати на цвинтар. Це був їхній перший спільний шлях. Андрій розумів — попереду роки притирок і образ, але він більше не був один. Його донька, така ж уперта і горда, як і він сам, була поруч.
Ось і підійшла до кінця ця історія. Розповідь про те, що ніколи не пізно стати тим, ким ти мав бути. Минуле не переписати, але майбутнє можна створити з чистого аркуша. І найголовніші слова — це не визнання провини, а готовність спробувати все спочатку.
Бережіть своїх близьких і не бійтеся визнавати помилки, поки ще не надто пізно!
