— Не зміг зізнатися. Не знайшов потрібних слів.
Зінаїда зітхнула.
— Я так і думала. Тридцять років тому ти злякався, і зараз боїшся.
Ці слова шмаганули його, але він не сперечався.
— Розкажіть про неї більше, — попросив Андрій. — Яка вона насправді?
Стара почала свою розповідь, немов перебирала перлини:
— Вона у квітні народилася, коли черемха цвіла. Настя важко народжувала, ледь вижили обидві. Тая слабенька була, лікарі не вірили, що витягнемо. А вона викарабкалася. Характер — твій, кремінь. У школі — самі п’ятірки. Хотіла в інститут на лікаря, та грошей не було. Пішла в училище, з вісімнадцяти років працює.
— А особисте? — обережно запитав Андрій. — Чи була любов?
— Був один хлопець, років вісім тому. Збиралися одружитися. А як Настя злягла, він… — стара махнула рукою. — Злякався труднощів і втік. Тая тоді ледь не зламалася. Мати помирає, наречений зрадив. Відтоді вона чоловіків і близько не підпускає.
Андрій стиснув кулаки. Він відчув люту ненависть до того хлопця. «А ти чим кращий? — шепнув внутрішній голос. — Ти зрадив її ще до народження».
— Є ще біда, — голос Зінаїди став серйозним. — Про яку ти не знаєш.
— Що сталося?
