— пролунав голос.
Він обернувся. Тая стояла поруч, накинувши куртку. Мабуть, вийшла на перекур.
— Так, — видавив він. — Тут заборонено?
— Можна, — вона знизала плечима. — Але краще за рогом, там лавочка.
Вона дістала сигарету, і Андрій машинально клацнув запальничкою.
— Дякую. — Тая затягнулася. — Ви до когось приходили? Я бачила вас біля кабінету.
— Я? — Він гарячково вигадував виправдання. — Хотів племінника записати.
— Зрозуміло. Реєстратура до шостої, встигнете ще.
Вони стояли поруч, і Андрій ледь стримувався від божевільного бажання все їй викласти. Розмовляти з власною донькою, яка навіть не підозрює про твоє існування — це було понад його сили.
— Ви тут медсестрою? — запитав він, хоча і так знав.
— Угу. Вже одинадцять років стажу.
— Подобається робота?
Тая невесело усміхнулася.
— «Подобається» — не те слово. Діти чесні, з ними легко. А дорослі вічно брешуть і хитрують. З дітьми простіше.
У її словах відчувалася якась стара рана. Андрій хотів розпитати більше, але не наважився.
— Ладно, — вона кинула недопалок. — Мені пора. Удачі із записом!
Вона пішла. Андрій дивився їй услід, і всередині все кричало: «Зупини її! Розкажи правду!».
— Зачекайте! — не витримав він.
Тая обернулася.
— Так?
Він відкрив рот, але слова застрягли. Що сказати? «Я покинув твою матір тридцять років тому»?
— Нічого… — пробурмотів він. — Вибачте. Помилився.
Вона лише знизала плечима і зникла за дверима. Андрій ще довго стояв, дивлячись на зачинений вхід, перш ніж сісти в машину.
Увечері він знову поїхав до Зінаїди Матвіївни. Стара зустріла його спокійно.
— Бачив її?
— Бачив. Навіть парою слів перекинулися.
— І як відчуття?
