Вона підняла руку.
— Коли мама померла, я не плакала, ти пам’ятаєш? Всі думали, що я в шоці. Але правда в тому, що я була рада за неї. Рада, що вона нарешті вільна. Я ненавиділа тебе за це. Ненавиділа за те, що ти зробив з нею. За те, що зробив зі мною.
Віктор опустив голову. Кожне слово падало на нього як молот. І він приймав ці удари, тому що заслуговував на кожен з них.
— Я знаю, — сказав він нарешті. — Я знайшов її щоденники після похорону. Читав їх усю ніч і зрозумів, яким монстром був усі ці роки.
Він підняв на доньку очі, повні сліз.
— Я не можу змінити минуле. Не можу повернути твоїй матері роки, які відняв. Не можу стерти те, чому навчив тебе. Але я можу визнати свою провину. І можу спробувати стати іншою людиною. Якщо ти даси мені шанс.
Аня довго дивилася на нього мовчки. В її очах був біль, який накопичувався роками. І гнів, який не знаходив виходу. І щось ще, щось схоже на втому від ненависті.
— Я не знаю, чи зможу пробачити тебе, — сказала вона нарешті. — Можливо, ніколи не зможу. Але ти приїхав за мною. Ти ризикував усім, щоб мене врятувати. І ти визнав те, що зробив. Замість того щоб виправдовуватися.
Вона стиснула його руку міцніше.
— Цього недостатньо, щоб стерти минуле. Але достатньо, щоб спробувати побудувати щось нове.
Віктор кивнув, не довіряючи своєму голосу.
— Я хочу попросити тебе про одне, — продовжила Аня. — Коли я вийду звідси, я не хочу повертатися в твій дім. Я хочу жити одна.
Він підніс її руку до губ і поцілував.
— Я буду поруч стільки, скільки ти захочеш. І відійду, коли попросиш. Обіцяю.
Аня закрила очі, і вперше за довгий час її обличчя виглядало спокійним.
— Мені потрібно поспати, — прошепотіла вона. — Ти залишишся?
— Залишуся.
Вона заснула через кілька хвилин, і Віктор сидів поруч, слухаючи її рівне дихання. За вікном місто прокидалося, і звуки вулиці проникали крізь скло, нагадуючи про те, що життя триває…
Коментування закрито.