— запитала Іванна, зупиняючись.
— Кольцов підірвав вхід, — сказав Станіслав, не озираючись, хоча його голос був напруженим. — Він обвалив тунель, щоб виграти час. Продовжуй бігти.
Вони бігли, поки їхні легені не загорілися вогнем. Тунель здавався нескінченним, повним верескливих щурів і іржавих труб, що капали. Нарешті вони побачили сіре світло в кінці, металеву решітку, вкриту в’юнкими рослинами. Станіслав бив по решітці прикладом пістолета, поки вона не піддалася.
Вони вибралися на відкрите повітря, скотившись схилом вологої трави до берега річки. Ніч була темною, безмісячною.
— Там, — вказав Ілля, важко дихаючи і показуючи на напівзогнилий дерев’яний сарай. — У мене там захована моя стара вантажівка.
Вони побігли до транспортного засобу. Це була іржава вантажівка тридцятирічної давності, але двигун завівся з оглушливим ревом, коли Ілля повернув ключ.
— Сідайте! — крикнув старий.
Станіслав штовхнув Іванну на пасажирське сидіння і застрибнув у кузов, якраз коли два чорних позашляховики з’явилися на пагорбі, ламаючи чагарник.
— Давай! — крикнув Станіслав, вдаряючи по даху кабіни.
Ілля натиснув на газ, вантажівку занесло в багнюці, і вона рвонула до лісової дороги. Кулі вдарили в задні двері, висікаючи іскри. Шалена гонитва почалася через ліс. Чорні машини були швидшими, сучаснішими, і їхні світлодіодні фари сліпили Іллю через дзеркала.
— Вони нас наздоженуть! — крикнула Іванна, озираючись назад.
Станіслав з кузова вантажівки стріляв з холодною точністю по шинах переслідувачів. Один з чорних позашляховиків втратив керування, врізався в сосну і перекинувся вогненною кулею. Але другий автомобіль все ще був там, небезпечно наближаючись.
— Ілля, поверни ліворуч! — наказав Станіслав. — До старого мосту!
— Міст зруйнований! — крикнув Ілля.
— Роби!
Ілля різко повернув кермо. Вантажівка нахилилася на два колеса і в’їхала на гравійну дорогу. Старий міст з’явився перед ними — дерев’яна конструкція, що перетинала глибокий яр. У середині не вистачало дощок.
— Тримайтеся! — крикнув Ілля, заплющуючи очі.
Вантажівка прискорилася. Іванна закричала. Машина перестрибнула через пролом у мосту, вдарившись об інший бік з жорстоким гуркотом, що зламав підвіску. Але вони приземлилися. Переслідуючий автомобіль, занадто важкий і швидкий, щоб загальмувати, спробував послідувати за ними, але гнилі дошки мосту не витримали його ваги. Позашляховик впав у порожнечу, зникнувши в темряві яру. Секунди потому почувся удар об каміння річки.
Ілля зупинив димлячу вантажівку через кілометр. Тиша ночі знову опустилася на них, порушувана лише звуком вмираючого двигуна. Станіслав спустився з кузова, брудний від багнюки і пороху, але неушкоджений. Він відкрив двері з боку пасажира і витягнув Іванну, міцно обіймаючи її.
— Ти в порядку? — запитав він, оглядаючи її в пошуках поранень.
— Так, — сказала Іванна, неконтрольовано тремтячи. — Тату, хто вони були? Чому вони так нас ненавидять?
Станіслав подивився на зруйнований міст з похмурим виразом обличчя.
— Вони не ненавидять нас, Іванно, вони просто виконують накази. Це були найманці, професіонали.
— У кого є гроші, щоб найняти найманців? — запитав Ілля, виходячи з вантажівки і спираючись на капот.
Станіслав дістав свій телефон. Він був зламаний. Він в люті кинув його на землю.
— Хтось з мого кола, — сказав Станіслав. — Хтось, хто знав, що ми були на складі. Лише три людини знали, куди ми прямуємо. Кольцов, ти і мій адвокат Стерлігов.
— Кольцов? — запитала Іванна. — Він пожертвував собою заради нас.
— Тоді залишається Стерлігов, — сказав Станіслав. Його очі виблискували холодною люттю. — Або хтось вище. Хтось, хто отримав вигоду від смерті твоєї матері 23 роки тому.
— Що нам тепер робити?
Коментування закрито.