Найнятий музикант у кутку радісно й голосно вдарив по клавішах свого старого синтезатора, виконуючи урочисті фанфари. Просто над сценою гордо розтягнулася дуже яскрава й красива вивіска. На ній золотими літерами було написано: «З 45-річчям щасливого шлюбу, Олена і Костянтин!».
Костя від несподіванки миттю й мов укопаний завмер на своєму місці. Він вичавив із себе ту саму недолугу й жалюгідну усмішку. Так зазвичай всміхаються люди, заскочені зненацька в дуже незручний інтимний момент.
Він неймовірно розгублено й перелякано перевів свій бігаючий погляд на мене. Я дуже виразно побачила в його розширених очах коротку, як спалах, паніку і пекучу, липку провину. У цей зворушливий момент наш дорослий син Міша радісно ступив до нього просто з натовпу гостей.
«Тату, це наш сюрприз!» — голосно сказав він на всю залу. Міша підійшов і дуже швидко, міцно, по-чоловічому обійняв свого батька. Костя зовсім дерев’яно й загальмовано кивнув синові у відповідь.
Його бліді губи, здавалося, намертво й назавжди прилипли до пересохлих зубів. Рита й далі активно метушилася, розставляючи гостей по місцях для красивого спільного кадру. Вона голосно й владно командувала, хто саме має тримати запалені бенгальські вогні, а хто — паперові серветки.
Десь ближче до самого центру сцени місцевий батюшка, отець Олександр, багатозначно й голосно прокашлявся. Він повільно й дуже урочисто піднявся на невелику дерев’яну сходинку. Священник явно збирався виголосити довгу й красиву вітальну промову.
«Дорогі мої брати і сестри», — наспівно почав він. Він спеціально витримав паузу, поки гомінка зала повністю й благоговійно стихне. «Це воістину велика й рідкісна радість — побачити такий міцний союз».
«Союз, який так непорушно стоїть у всіх мислимих життєвих бурях і негараздах». Він пафосно додав, що подружня вірність, безмежне терпіння й щира взаємна участь — це найголовніше. За його словами, це саме ті три кити, на яких споконвіку тримається будь-який праведний дім.
Промовивши це, умудрений священник подивився поверх своїх товстих окулярів просто на нашу застиглу пару. У мене в грудях усе було абсолютно рівно, мертво й спокійно. Моя душа в цю мить нагадувала абсолютно гладеньку й холодну зимову ковзанку.
Я чула його правильні й красиві слова ніби здалеку. Вони звучали для мене як приглушений звук дуже далекого церковного дзвона. Сенс цих піднесених слів поступово й плавно розливався затихлою залою.
Але мої впевнені кроки вже невідворотно йшли в заздалегідь обраному й прорахованому напрямку. Костя, що стояв зовсім поруч зі мною, дуже нервово й часто переминався з ноги на ногу. На його сивій скроні раптом виступила велика крапля крижаного поту.
Він дуже низько нахилився до мого вуха й стиснено, з панікою в голосі прошепотів своє запитання. «Льолю, благаю, скажи, де в них тут туалет?» — прошипів він. «У самому кінці цього довгого коридору, а потім одразу ліворуч», — відповіла я.
При цьому я зовсім не приховувала своєї легкої й знущальної півусмішки. «Не хвилюйся так сильно, ти обов’язково встигнеш і дійдеш», — додала я з іронією. Він коротко й нервово кивнув головою на знак подяки.
Потім він, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги гостей, боком пішов між святковими столиками. Отець Олександр тим часом усе продовжував натхненно й голосно мовити зі сцени. Він говорив про те, що вірна людина неодмінно здобуде своє заслужене боже благословення.
Хтось із особливо сентиментальних присутніх сусідів голосно й зворушено зітхав, слухаючи його правильну промову. Рита разом із найнятими дівчатами зі служби кейтерингу ретельно поправляли величезну атласну стрічку. Ця стрічка прикрашала той самий багатоярусний сюрпризний торт.
Важкі дубові двері в темний коридор дуже глухо й зловісно грюкнули просто за спиною мого втіклого чоловіка. Наступні двадцять хвилин я абсолютно спокійно й незворушно ходила просторою залою. Я діловито перевіряла чистоту келихів і поправляла декоративні свічки на столах.
Я з усмішкою шепотіла гостям нагадування про те, щоб вони не забули приготувати камери своїх телефонів. Люди починали потроху здивовано переглядатися між собою. Вони все частіше й голосніше ставили одне й те саме запитання: «Де ж пропадає наш дорогий наречений?»
Я дуже заспокійливо й миролюбно кивала їм у відповідь. «Він просто трохи нервує від надміру почуттів, із чоловіками таке часто буває», — брехала я гостям. Невдовзі Міша не витримав і підійшов до мене впритул.
«Мамо, скажи чесно, з ним точно все гаразд?» — дуже стурбовано спитав блідий син. «Він зараз обов’язково повернеться, зовсім не хвилюйся через це», — гранично впевнено відповіла я. І мій Костя справді повернувся до зали ще за кілька довгих хвилин.
Його мокрий сивий чуб дуже жалюгідно й безглуздо прилип до блідого чола. Обличчя чоловіка набуло зовсім моторошного землисто-сірого відтінку хворої людини. Чергова усмішка була криво й неприродно приклеєна до його обличчя, мов дешева поштова марка до конверта.
Я неймовірно дбайливо подала йому високий стакан із холодним шипучим імбирним лимонадом. Я голосно сказала, що це чудовий засіб для заспокоєння його розбурханого шлунка. Він тремтячими руками взяв стакан і зробив із нього один великий і дуже жадібний ковток.
Потім він дуже нервово витер мокрі губи тильним боком своєї широкої долоні. «У тебе все нормально?» — прямо й з викликом спитала я, пильно дивлячись йому в бігаючі очі. «Зараз уже так, усе добре», — важко видихнув він, намагаючись гордо розпрямити свої опущені плечі.
У цю саму мить всюдисуща Рита знову дуже голосно й радісно брязнула ложкою по кришталевому келиху. «Дорогі друзі, я дуже прошу всіх вас підійти ближче до нашої сцени!» — скомандувала вона. «Саме зараз ми всі разом будемо урочисто різати цей чудовий торт!»
Сусідка активно й заклично махала мені рукою зі сцени, закликаючи підійти до неї. «Лєно, ходімо швидше сюди, ми чекаємо тільки на вас!» — кричала вона. Величезний торт викотили в самий центр зали з неймовірною й лячною урочистістю…
