ви божевільні! — видихнула Анна, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. — Вони ж могли нас убити!
— Могли, — спокійно погодився Ілля, дивлячись на цифри поверхів, що змінювалися на електронному табло. — Але не убили. Лікарю, зніміть халат і розпустіть волосся. Внизу охоронець, нам не можна привертати увагу, ми просто відвідувачі, що поспішають.
Анна слухняно стягнула медичну уніформу, зім’явши її в щільну кулю. Витягла шпильки зі строгого каштанового волосся, дозволивши йому вільно розсипатися по плечах. Коли двері відчинилися на першому поверсі, вони вийшли в хол упевненим швидким кроком. Охоронець захоплено розгадував кросворд і навіть не підняв голови.
Тільки опинившись у рятівному теплі жовтої «Волги», коли Ілля втиснув педаль газу і машина загубилася в щільному потоці проспекту, Анна дозволила собі розслабитися. Напруга покинула тіло, залишивши після себе ватну втому в м’язах.
— Ми нічого не знайшли, — з гіркотою промовила вона, дивлячись на свої спорожнілі руки. Чемоданчик із кардіографом залишився в кабінеті Романова. — Ми ризикували життям даремно.
Ілля переключив передачу, вміло лавіруючи між неповороткими тролейбусами. Густий сніг заліплював лобове скло, але двірники ритмічно змахували білу кашу, розчищаючи огляд.
— Ви помиляєтеся, Анно, — голос таксиста пролунав низько і торжествуюче. — Я не просто так встав біля столу. Під факсовим звітом лежав документ. Клініка Святого Галла, Женева. Переказ на ім’я Альберта Штерна.
Анна різко повернулася до нього. Ім’я прозвучало чужорідно, вибиваючись із звичної картини світу.
— Штерн? Але Міронов… Борис Міронов. Чому рахунок відкрито на зовсім іншу людину? Хто такий цей Альберт?
— Ілля задумливо потер шрам на лівій щоці. — У дев’яностих роках, коли я ще працював на пультах екстреного зв’язку, у нас у місті прогриміла історія. Великий бізнесмен, меценат, власник заводів втік за кордон від бандитських розборок. Прізвище його було Штерн. Говорили, що він поїхав один, тому що його дружина загинула в аварії. А ось про дитину ходили різні чутки. Хтось казав, що хлопчик загинув разом із матір’ю, хтось — що батько був змушений заховати його в місцевому дитячому будинку, щоб замести сліди.
У голові Анни розрізнені шматки головоломки почали сходитися в єдину, лякаюче чітку картину.
— Борис Міронов. Дитбудинківський, — повільно промовила вона, дивуючись власній здогадці. — Я читала його карту при вступі. Він завжди підкреслював, що всього домігся сам, з самих низів. А його літня мати, Клавдія Іванівна… вона була прийомною. Жінка взяла хлопчика з притулку, виростила, дала йому своє прізвище. Але кровним батьком Міронова був цей самий втікач-мільйонер із Женеви…
