— Ольга відчула, як серце починає битися швидше.
Жінка взяла її за руку. Пальці в неї були сухі й гарячі, ніби від жару.
— Я бачу речі, — сказала вона. — Завжди бачила, з дитинства. Баба моя бачила, і мати бачила, і я бачу. Не завжди, не щодня, але коли біда близько — бачу ясно, як ось тебе зараз.
Ольга хотіла відняти руку, сказати що-небудь ввічливе і відвернутися до вікна. Хіба мало божевільних на світі? Але щось утримало її. Можливо, вираз обличчя жінки — занадто серйозний, занадто щирий для розіграшу або спроби виманити гроші.
— Що ви бачите? — запитала вона, і власний голос здався їй чужим.
Жінка стиснула її руку міцніше.
— Кров бачу. Понівечений метал. Крики чую. І тебе бачу там, серед усього цього. Якщо залишишся в цьому автобусі, доню, — не доїдеш. Чуєш мене? Не доїдеш.
Ольга відчула, як земля йде з-під ніг, хоча вона сиділа. У вухах зашуміло, перед очима попливли темні плями. Це маячня. Повна маячня. Якась незнайома жінка верзе нісенітниці про видіння і кров, а вона сидить і слухає, як дурепа.
— Ви… Ви помиляєтеся, — видавила вона. — Це просто автобус. Звичайний рейсовий автобус. Нічого не станеться.
— Дай Боже, щоб я помилялася, — жінка похитала головою. — Дай Боже. Але я ніколи не помиляюся, доню. Ніколи. Тридцять років тому я сказала сусідці не сідати в поїзд — вона не послухала. Поїзд зійшов з рейок, двадцять людей загинуло. Вона серед них. П’ять років тому я сказала племіннику не ходити на будівництво — він посміявся. Балка впала, три місяці в лікарні лежав. Я не хочу лякати тебе, доню. Але я не можу мовчати, коли бачу таке.
Руки Ольги затремтіли. Вона згадала ранкову розмову, підслухану випадково. «Нещасний випадок». Сергій говорив про нещасний випадок. А тепер ця жінка…
— Виходь на наступній зупинці, — голос жінки став наполегливим, майже благальним. — Прошу тебе. Виходь і не озирайся. Сядеш на наступний автобус або таксі візьмеш, неважливо. Тільки не залишайся тут.
— Але мій чоловік… — почала Ольга.
Щось промайнуло в очах жінки. Щось темне, важке.
— Чоловік твій, — вона знизила голос до шепоту, — знає більше, ніж говорить. Я бачила його руки. Бачила, як він дивився на тебе. І бачила дещо ще там, під автобусом, до посадки. Він возився там, доню. Довго возився, думав, ніхто не бачить. Але я бачила.
В Ольги перехопило подих. Світ навколо ніби сповільнився, звуки стали глухими, далекими. Вона згадала, як Сергій сповільнив крок біля автобуса, як кинув погляд кудись униз. Згадала його бліде обличчя, нервові пальці, що вибивали ритм на коліні. Згадала сумку, яку він так наполегливо запропонував взяти.
— Це… це неможливо, — прошепотіла вона. — Він мій чоловік. Двадцять років…
— Двадцять років — великий термін, — кивнула жінка. — Люди змінюються. Або не змінюються, а просто показують нарешті, хто вони є насправді. Я не знаю, що між вами сталося, доню. Не моя справа. Але я знаю одне: якщо ти залишишся в цьому автобусі, ти помреш. І не тільки ти.
Ольга озирнулася на Сергія. Він дивився на них. Дивився пильно, не відриваючись, і в його очах було щось таке, чого вона ніколи раніше не бачила. Холодний розрахунок. Очікування. І щось схоже на страх, але не за неї, а за себе. Їхні очі зустрілися, і Сергій одразу ж відвів погляд. Занадто швидко. Занадто нервово.
— Наступна зупинка за дві хвилини, — сказала жінка. — Вирішуй, доню. Я не можу вирішити за тебе.
Ольга сиділа нерухомо, відчуваючи, як у грудях борються два голоси. Один голос — розум — твердив, що це все маячня, що не можна вірити незнайомій «циганці», що вона просто накручує себе на порожньому місці. Інший — тихий, але наполегливий — нагадував про ранкову розмову, про дивну поведінку чоловіка, про його наполегливість із сумкою і місцем у кінці салону.
Автобус почав пригальмовувати. За вікном з’явилася зупинка: бетонний навіс, лавка, кілька людей під парасольками.
— Зараз або ніколи, — голос жінки був ледь чутний. — Вирішуй.
Ольга встала. Ноги не слухалися, коліна тремтіли, але вона встала. Взяла сумку, ту саму важку сумку, і пішла до виходу. Краєм ока вона бачила, як напружився Сергій, як він підвівся зі свого місця, ніби хотів щось сказати або зробити.
— Олю! — гукнув він. — Ти куди?
Вона не обернулася. Не могла обернутися. Якщо обернеться — передумає, повернеться на місце, залишиться. А голос усередині — той тихий, наполегливий голос — кричав їй: «Іди! Іди! Іди!»
— Мені недобре, — кинула вона через плече. — Закачало. Поїду наступним.
— Але як же?.. — почав було Сергій, але двері вже відчинилися, й Ольга ступила на мокрий асфальт.
За нею вийшла жінка в хустці. Двері зачинилися з шипінням, і автобус рушив, залишивши їх на порожній зупинці під дощем.
Ольга стояла, дивлячись услід автобусу, що віддалявся, і не могла зрозуміти, що вона щойно зробила. Кинула чоловіка? Повірила якійсь божевільній? Чи врятувала собі життя?
— Все правильно, доню, — жінка стала поруч з нею. — Все правильно зробила.
— А якщо ви помилилися? — голос Ольги тремтів. — Якщо нічого не станеться? Як я йому поясню?
Жінка не відповіла. Вона дивилася на дорогу, туди, куди поїхав автобус. Губи її беззвучно ворушилися, ніби вона молилася або рахувала про себе. Минула хвилина. Може, дві. Ольга стояла під навісом, притискаючи до себе сумку, і почувалася повною дурепою. Зараз автобус доїде до дачного селища, Сергій вийде, і їй доведеться якось пояснювати свою дивну поведінку. Що вона скаже? Що повірила якійсь ворожці? Що злякалася власних фантазій?
Вона вже відкрила рот, щоб сказати жінці все, що про неї думає, коли почула звук. Далеке, але виразне виття сирени. Потім ще одне. І ще.
— Що це? — прошепотіла вона.
Жінка не відповідала. Вона, як і раніше, дивилася на дорогу, і обличчя її було нерухомим, як маска. З-за повороту з’явилася поліцейська машина з мигалками. За нею друга. Вони мчали трасою на шаленій швидкості в той бік, куди поїхав автобус.
Ольга відчула, як підкошуються ноги. Вона схопилася за стовп навісу, щоб не впасти.
— Що там? — голос її став хрипким. — Що сталося?
Коментування закрито.