Усі вони втиснулися в палату. І всі разом побачили. Побачили медсестру, що стоїть як укопана з прозорою банкою в руках. Побачили бліду, заплакану дівчинку в простій сукні. Побачили маму-прибиральницю, яка намагалася закрити доньку собою. І побачили, нарешті, Артема, який спокійно і рівно дихав уві сні.
Головний лікар завмер. Його погляд перебігав із медсестри на банку, з банки на монітори, з моніторів на Лізу. Його професійний розум, який дні й ночі бився над загадкою, вже почав складати страшні пазли.
Батько Артема підійшов ближче. Він дивився не на сина. Він дивився на банку. На цю живу істоту всередині, що викликала огиду.
— Це… — його голос був хрипким. — Це було в моєму синові?
Медсестра кивнула. Вона не могла говорити. Вона просто протягнула йому банку.
Він узяв її. Підніс до очей. Його пальці, що звикли тримати дорогі ручки і підписувати багатомільйонні контракти, тепер тремтіли, стискаючи дешевий пластик. Він дивився на те, що повільно повзало по дну, намагаючись сховатися в тіні. Його обличчя змінювалося: від нерозуміння до жаху, від жаху до чогось темного і холодного. До розуміння, що його сина вбивала не «слабкість організму», а це. І якщо це було всередині, то воно не могло потрапити туди саме.
Він підняв очі. Спочатку на медсестру.
— Хто? Хто це зробив? — запитав він тихо. Але в цій тиші була сила, яка змусила здригнутися всіх.
Медсестра мовчки похитала головою. Вона не знала. Вона тільки виконала свою роботу. І допомогла… Ні, їй допомогли. І тоді її погляд проти волі сам потягнувся до маленької постаті за спиною прибиральниці. До Лізи.
Усі, як за командою, повернули голови. Батько, мільйонер. Головний лікар. Мама Лізи, яка раптом інстинктивно ще щільніше прикрила доньку. У центрі цієї мовчазної, важкої уваги опинилася восьмирічна дівчинка.
Вона притиснулася до мами, ховаючи обличчя в її фартуху. Вона не хотіла, щоб на неї дивилися. Вона не хотіла говорити. Вона зробила все, що могла. Вона просто хотіла, щоб хлопчик жив. А тепер її знову оточували дорослі, гучні, важливі. І в їхніх очах була не вдячність, а шок, подив, а в батька Артема — пекуче, вимогливе запитання.
Батько Артема зробив крок уперед. Він опустився на одне коліно, щоб бути з нею на одному рівні. Його обличчя було суворим, але не злим.
— Дівчинко, — сказав він дуже тихо. Банка з паразитом все ще була затиснута в його руці. — Ти знала?
— Так.
— Ти знала, що це там?
Коментування закрито.