У найдорожчій палаті лікарні помирав хлопчик. Його звали Артем, йому було десять років.
Його батько був дуже багатою людиною. Він міг купити все, але не міг купити здоров’я для свого сина. Артем просто засинав, і з кожним днем цей сон ставав дедалі міцнішим. Він уже майже не прокидався. Сімнадцять найрозумніших лікарів з усього світу дивилися на його аналізи і розводили руками. Аналізи були хорошими, але хлопчик згасав.
А біля вікна в коридорі стояла маленька дівчинка. Її звали Ліза, їй було вісім років. Її мама працювала прибиральницею в цій лікарні, і Ліза часто чекала на неї тут після школи. Вона була тихою і дуже уважною: дивилася, як повз носяться лікарі, як плаче вродлива жінка — мама Артема, як кричить на всіх його тато, гучний і страшний від безпорадності. Ліза бачила все це, і їй було дуже страшно.
Їй було страшно, бо вона вже бачила подібне. Так само згасав її тато пів року тому. Він теж просто заснув і не прокинувся. Лікарі в їхній звичайній поліклініці нічого не зрозуміли, сказали: «Дивна хвороба», — і розвели руками. Ліза пам’ятала, як батько скаржився, що в нього в горлі ніби щось ворушиться. Йому не вірили. А потім було вже пізно.
І ось тепер Ліза дивилася на цю багату палату і слухала, як лікарі кажуть ті самі слова: дивна хвороба, всі аналізи в нормі. А хлопчик на білих простирадлах був блідим, як свічка.
І вона знала. Вона просто знала, що це не просто хвороба. Дівчинка підійшла до молодої медсестри, яка вийшла з палати, майже плачучи.
— Тітко Настю, — тихо сказала Ліза, смикаючи її за халат. — У нього… у нього в горлі. Треба подивитися в горлі.
Медсестра зітхнула і витерла очі.
— Лізочко, не заважай, будь ласка. У нас тут біда, лікарі все подивилися.
— Але мій тато… — почала Ліза, і клубок став їй у горлі.
— Я знаю, що це був твій тато, — м’яко сказала медсестра. — Але це інше. Йди до мами, добре?
Ліза відійшла. Її серце стукало гучно-гучно. Вона бачила крізь прочинені двері, як Артем уві сні зробив ковтальний рух і зморщився. Зовсім як її тато тоді.
Вона знайшла свою маму в підсобці. Мама мила швабру і виглядала втомленою до сліз.
— Мамо, — сказала Ліза, і голос її тремтів. — Цей хлопчик… У нього те саме, що у тата. Я впевнена…
Мама опустила голову, очі її були сповнені смутку.
— Лізо, сонечко, не треба. Не треба знову проживати це. Ці лікарі — найкращі. Вони все знають.
— Але вони не знають! Майже, — скрикнула Ліза, і сльози потекли самі. — Вони не бачили, як тато тримався за шию. Вони не слухали!
Мама міцно обійняла її….
Коментування закрито.