Вона увірвалася без дзвінка — як завжди, різко, галасливо, ніби двері були не моїми, а її особистими. Я здригнулася від гуркоту і не одразу зрозуміла, що відбувається: в руках була чашка з гарячим чаєм, у голові — список справ на день. Ще секунду тому в квартирі стояла спокійна тиша, а тепер повітря немов розірвали.
— Де гроші? — закричала вона з порога, навіть не роззувшись. — Син сказав, ти отримала двісті тисяч. Чому мені не сказала?
Її голос луною вдарився об стіни. Я повільно поставила чашку на стіл, намагаючись не розплескати чай, і тільки потім підняла на неї очі. Обличчя у свекрухи було перекошене від обурення, очі бігали по кімнаті, ніби вона очікувала побачити пачки купюр на кожному розі.
— Ти можеш говорити тихіше?
— Спокійно, — сказала я, — і взагалі, з чого ти вирішила, що повинна знати?
— Не викручуйся, — перебила вона, роблячи крок уперед. — Я все знаю. Син мені розповів. Двісті тисяч. А ти мовчиш, сидиш тут, ніби нічого не сталося.
Всередині щось неприємно стислося. Значить, він розповів. Не спитав, не попередив, просто взяв і виклав. Я відчула знайоме відчуття: ніби мене знову обговорювали за моєю спиною, немов я була не людиною, а зручним гаманцем.
— Це моя премія, — сказала я вже твердіше. — За мою роботу…
Коментування закрито.