Зима 1996 року видалася особливо суворою.
Робітниче селище Степне, розташоване за тридцять кілометрів від обласного центру, поступово перетворювалося на привид індустріального минулого. Завод сільськогосподарських машин, довкола якого будували селище в шістдесяті роки, стояв мертвий. Цехи з вибитими вікнами, іржаве обладнання й заросла територія навіювали тугу.
Із трьох тисяч жителів, які були тут у найкращі часи, залишилося ледве чи більше восьмисот. Молодь виїжджала хто куди: до столиці, у великі міста, а дехто намагався пробитися за кордон. Залишалися лише старі, родини без грошей на переїзд і ті, кому просто не було куди йти.
Селище витягнулося вздовж єдиної асфальтованої дороги, яка давно перетворилася на низку ям і вибоїн. По обидва боки стояли п’ятиповерхові панельні будинки: сірі, обшарпані, з облупленою штукатуркою й почорнілими балконами. Між будинками лежали пустирі, зарослі бур’яном, де влітку пасли кіз, а взимку діти будували снігові фортеці.
На околиці розташовувався масив гаражів із іржавого металу та шлакоблоків, де чоловіки проводили більше часу, ніж удома, лагодячи древні автомобілі. Ці старі машини вже давно перетворилися на конструктори із запчастин від різних марок. За гаражами починалася промзона: покинуті склади, ангари з проваленими дахами й старі трансформаторні будки.
Це була похмура територія, де не з’являлися навіть місцеві собаки. Там було надто багато темних закутків і глухих місць, де завжди можна було натрапити на щось неприємне.
Узимку сніг тут лежав чорний від кіптяви й промислового бруду, лишаючись незайманим цілими місяцями. Єдиними слідами були ланцюжки від бродячих собак та рідкісні відбитки черевиків тих, хто йшов навпростець від автобусної зупинки до будинків, заощаджуючи десять хвилин дороги. Саме цією короткою стежкою щовечора поверталася додому двадцятиоднорічна Лія Дем’янова…
