«Танцюй, я сказав! Твій останній танець!»
І коли він, хитаючись, спробував зробити якийсь рух, один із хлопців ударив його по нозі сталевою трубою. Хрускіт кістки луною рознісся порожньою залою. Артист із виттям упав на сцену.
Другий удар припав на іншу ногу. «От і все», — сказав Петрович, дивлячись на тіло, що корчилося на підлозі. «Оплесків не буде».
Вони пішли, залишивши його самого у величезному темному холодному театрі. Помирати. Від болю, від втрати крові, від жаху.
Це була помста в стилі Сєвєра. Артист хотів сцени, і він її отримав. Він хотів стати зіркою, і його зірка закотилася на запилених підмостках занедбаного театру.
За кілька годин у камері Білого Лебедя Саша Сєвєр отримав нову маляву. У ній була схема проїзду до лісової дачі. Він уважно вивчив її.
Потім дістав свої чорні чотки, на яких уже було дві зарубки. Він спалив записку, і попіл розвіяв по камері. Наступним був Лось — той, хто натиснув на курок.
І для нього був приготований окремий, особливий сценарій. У лісі пролунав тріск. Суха гілка хруснула під важким черевиком.
Усередині заміського будинку, перетвореного на фортецю, двоє чоловіків здригнулися як один. Їх звали Міський Вовк і Лось. Вони були останніми з тих, хто тієї фатальної ночі увійшов до дому Михайла Круга.
І вони знали, що по них прийшли. Щегол зник. Артист не відповідав на дзвінки.
Вони сиділи в цій лісовій глушині вже тиждень, і параноя, холодна й липка, як болотяна ропа, проникала під шкіру. «Здалося», — прохрипів Вовк, не відриваючи погляду від вікна, за яким стояла непроглядна темрява. «Ні», — мотнув головою Лось, стискаючи в спітнілих долонях пістолет.
Він був звіром. Він відчував небезпеку нутром. Вони були тут.
Тієї ж секунди в будинку згасло світло. Генератор, що тарахкотів надворі, захлинувся й заглух. Настала абсолютна, тиснуча на вуха тиша.
Тиша, яка була страшніша за будь-який крик. Вікно у вітальні розлетілося всередину беззвучно, наче його вирізали. У проріз, мов привиди, ковзнули дві темні постаті в масках і камуфляжі.
Це були не бандити. Це були професіонали. Люди, для яких війна була роботою.
Колишні спецпризначенці, яких Архімед тримав для особливих випадків. І цей випадок був найособливішим. Лось, як і личить його прізвиську, зреагував першим.
Він відкрив безладну стрілянину, стріляючи по тінях. У відповідь — ні звуку. Лише свист повітря, і щось важке вдарило його по руці з пістолетом.
Він завив від болю, випустивши зброю. Друга постать тим часом уже скрутила Вовка, заломивши йому руку за спину й увігнавши в шию шприц із транквілізатором. Ватажок банди обм’як, як ганчір’яна лялька.
Уся операція тривала менше десяти секунд. Але Лосю вдалося вирватися. Засліплений болем і жахом, він вибив плечем задні двері й кинувся в ліс.
У свою стихію. Він виріс у цих лісах, знав тут кожну стежку. Він був певен, що відірветься.
Він біг, не розбираючи дороги, ламаючи гілки, продираючись крізь чагарник. Адреналін глушив біль у руці. Він біг хвилин десять, поки легені не почали палати вогнем.
Зупинившись, він прислухався. Тиша. Лише шум вітру у верхівках сосен і власне шалено калатаюче серце.
Відірвався. Він усміхнувся, витираючи піт із чола. Але усмішка відразу застигла на його обличчі.
Просто перед ним на стовбурі сосни висіла його кепка. Та сама, що злетіла з його голови, коли він вибігав із дому. Вони були попереду нього.
Вони не гналися за ним. Вони його пасли. Як дичину.
Тваринний жах, холодний і паралізуючий, скував його. Він розвернувся й кинувся в інший бік. Але й там, за кілька сотень метрів, він натрапив на знак.
На гілці висіла гільза від його пістолета. Вони гралися з ним. Насолоджувалися його страхом.
Перетворили ліс, його дім, на лабіринт жаху. Він метався хащею, як збожеволілий звір, і всюди знаходив ці моторошні мітки. Наче сама природа стала його ворогом, його в’язницею.
Він кричав, кликав на допомогу, але у відповідь йому було лише відлуння й мовчазний осуд вікових дерев. Нарешті, вибившись із сил, він упав на коліна посеред невеликої галявини. Він зрозумів, що все скінчено.
З-за дерев вийшов чоловік. Один, без маски. Це був Петрович.
У його руках не було зброї, лише моток мотузки. «Набігався, стрільцю?»
