Знову тиша. Чути було, як десь поверхом вище відкрилися двері. І вийшов сусід.
— Що за шум, а бійки немає? — пролунав басистий голос. Сусід зверху, полковник у відставці.
— Та ось, дружина з’їхала з глузду, — жалібно почав Олег.
— Дружина? — прогудів полковник. — А я чув, як ти, хлопче, обіцяв їй обличчя розбити. І матінка твоя тут пів години тому бігала як лось, а тепер за поперек тримається. Ви б ішли звідси. А то я зараз наряд викличу. У мене внучка спить.
Це був переломний момент. Соціальний тиск. Олег боявся публічності, боявся виглядати агресором в очах шанованих людей.
— Сабіно, ти пошкодуєш, — прошипів він уже тихіше в замкову щілину. — Ти залишишся одна. Кому ти потрібна в 34 роки? Приповзеш ще.
— Речі забери. І сміття з майданчика не забудь, — відповіла Сабіна і відійшла від дверей.
Вона чула шурхіт пакетів, стукіт ліфта, лайку Галини Марківни, яка шипіла на сина: «Ганчірка. Не міг бабу втихомирити!». І злі огризання Олега. Потім ліфт поїхав. Стало тихо.
Сабіна вимкнула запис. Ноги підкосилися, і вона сіла на стілець, притиснувши до себе кота. Адреналін відпускав. Починався тремор. Руки тряслися дрібним противним тремтінням. Вона оглянула передпокій. Порожня вішалка. Ні куртки Олега, ні його вічної кепки, ні парасольки. Порожнеча. Але це була не лякаюча порожнеча самотності. Це була порожнеча чистого аркуша. Простір, який тепер належав тільки їй. Ніхто не скаже, що її книги — пилозбірники. Ніхто не приведе маму, щоб переставити меблі. Ніхто не буде брехати, дивлячись в очі, поки витрачає сімейний бюджет на гаражну крипту…
