Зінаїда Петрівна кивнула. І тієї ночі, поки місто продовжувало не помічати, у скромній кімнатці було укладено договір без паперу, але з чимось міцнішим — з вірністю. Тільки зовні, на якомусь розі, Рогов теж уклав свій договір, але з жадібністю. І Зінаїда Петрівна відчувала це в грудях.
Наступного дня намет пахнув тим же, чим завжди: бульйоном, млинцями, свіжим кропом. Але була одна відмінність, яка не відпускала Зінаїду Петрівну. Відчуття, що за ними спостерігають. Матвій, Гліб і Денис прийшли рано, ще до того, як сонце нагріло тротуар. Волосся в них було ще вологе, ніби вони вмилися з тією серйозністю, з якою хочуть виглядати пристойно. Не кажучи зайвого, почали допомагати. Один розставив табуретки, інший протер сковороду, третій потягнув відро води, яке було йому завелике.
Зінаїда Петрівна спостерігала мовчки, з дивною сумішшю гордості й страху.
— Легше з цим, синку, — сказала вона Денису, коли той напружив спину. — Не хочу, щоб надірвався.
Денис кивнув уперто, ніби не вмів приймати турботу.
Протягом ранку люди дивилися на них по-іншому. Хтось із незручністю, хтось із жалістю. Були ті, хто купував, тільки щоб подивитися, ніби намет став виставою. І посеред цієї метушні з’явився Рогов на іншому боці вулиці. Не підійшов. Просто притулився до стіни, спостерігаючи, посміхаючись губами, але не очима. Зінаїда Петрівна відчула, як серце стиснулося.
— Не дивіться на нього, — шепнула вона дітям. — Займайтеся своєю справою.
Гліб, однак, скоса подивився на нього і стиснув кулон із трьома зірками під сорочкою, ніби шкіра попереджала раніше за розум.
День йшов. До полудня Зінаїда Петрівна майже розслабилася. Майже. І тут, у коротку паузу, Матвій підійшов до неї з тихим голосом.
— Тітонько, мені вночі сон снився, — сказав він.
Зінаїда Петрівна подивилася на нього.
— Що тобі снилося, синку?
Матвій ковтнув.
— Снилося, що нас називають іншим ім’ям, — прошепотів він. — Ніби в нас красиві прізвища.
Зінаїда Петрівна відчула удар.
— Ім’я пам’ятаєш?
Матвій похитав головою з досадою.
— Не можу згадати, але чув пісню і пахло дорогим милом, як Гліб казав.
Зінаїда Петрівна помовчала секунду. Потім незграбно погладила його по волоссю, як людина, не звикла проявляти ніжність.
— Потихеньку, — сказала вона. — Головне, що ви тут, зі мною.
Матвій опустив погляд і кивнув. Але ця фраза не встигла затриматися, тому що о 14:30, коли сонце палило щосили і вулиця здавалася сонною, за півкварталу загальмував білий фургон. Потім ще один. Потім поліцейська машина. Повільно, без сирени, ніби хотіли, щоб виглядало звичайно. Зінаїда Петрівна відчула, як серце підскочило до горла.
— Не рухайтеся, — швидко сказала вона дітям. — Тримайтеся поруч.
Троє тут же наблизилися, ніби вже знали таку небезпеку.
З фургонів вийшли двоє в жилетах з папками. Жінка з планшетом. Ззаду припаркувалася патрульна машина. Поліцейський дивився без поспіху. І ніби світ хотів підтвердити її найгірші побоювання, Зінаїда Петрівна побачила Рогова, що йшов слідом з виразом обличчя: «Це я їх привів».
Жінка в жилеті заговорила першою.
— Добрий день. Ми за заявою про неповнолітніх без певного місця проживання, передбачуваний санітарний ризик і можливу експлуатацію.
Зінаїда Петрівна відчула, як обличчя обпекло.
— Експлуатація? — повторила вона. — Я їх нагодувала.
Чоловік у жилеті підняв папку.
— Ми вас не звинувачуємо, — сказав він механічним голосом. — Просто перевіряємо. Ці діти живуть з вами?
Зінаїда Петрівна стиснула фартух.
— Вони переночували в мене, — визнала вона, — тому що були на вулиці.
Жінка подивилася на трьох дітей, і голос її трохи пом’якшав.
— Хлопці, як вас звати?
Матвій відкрив рот, але Денис випередив з недовірою:
— Матвій, Гліб і Денис.
Жінка кивнула, записуючи.
— Є родичі? Хтось вас шукає?
Зінаїда Петрівна відчула, як світ закрутився. Якщо скаже «так», може, їх заберуть. Якщо скаже «ні» — заберуть все одно.
— Не знаю, — сказала вона чесно. — Знаю тільки, що хтось впізнав символ, який вони носять.
Чоловік у жилеті нахмурився.
— Який символ?
Гліб інстинктивно закрив груди рукою. Жінка м’яко нахилилася до нього.
— Не бійся, — сказала вона, — ми тебе не образимо, просто хочемо допомогти.
Зінаїда Петрівна почула цю фразу, але страх не відступив. Не тому, що вірила, що образять, а тому, що знала те, що їй уже сказали: їх розлучають.
— Не забирайте їх порізно! — випалила Зінаїда Петрівна, майже не думаючи. — Благаю, якщо розлучите, вони загубляться.
Жінка в жилеті подивилася на неї із сумішшю втоми і співчуття.
— Це не я вирішую, — сказала вона. — Є протоколи.
Денис стиснув кулаки.
— Ні, — сказав він, і голос зірвався. — Не розлучайте нас.
Матвій притулився до Гліба. Гліб застиг, дивлячись на патрульну машину. Зінаїда Петрівна відчула, як серце розривається.
— Подивіться на намет, — сказала вона, відчайдушно показуючи рукою. — Чисто. Вони допомагають. Я їх не використовую. Просто не могла кинути.
Нудьгуючий поліцейський кинув:
— Громадяночко, не ускладнюйте.
І ця байдужість була ударом. Тоді чоловік у жилеті відкрив папку і показав дещо. Роздрукований аркуш з логотипом у кутку. Зінаїда Петрівна застигла. Три зірки. Той самий символ.
Жінка в жилеті подивилася на Зінаїду Петрівну з новою серйозністю.
— Ці діти можуть числитися зниклими вже багато років, — сказала вона. Зробила паузу. — Ми повинні забрати їх під захист для встановлення особистості.
Зінаїда Петрівна відчула, як підкосилися ноги.
— Зниклими… — прошепотіла вона.
Рогов ззаду посміхнувся, ніби щойно виграв у лотерею.
— Ось бачите, Петрівно…
Зінаїда Петрівна дивилася на нього з німою люттю.
— Це ти, — прошепотіла вона. — Ти їх викликав.
Рогов знизав плечима.
— Я просто повідомив, — сказав він. — Заради блага дітей.
Брехня, загорнута в благо. Люди в жилетах наблизилися до трійнят спокійно, без агресії, але твердо. Діти відступили на крок, притулившись до Зінаїди Петрівни.
— Тітонько, — сказав Матвій тремтячим голосом. — Ви нас кинете?
Зінаїда Петрівна відчула, як щось усередині зламалося.
— Ні, — сказала вона, ковтаючи. — Я вас не кину.
Жінка в жилеті подивилася на неї.
— Можете поїхати з нами до відділу, якщо хочете, — сказала вона. — Але перешкодити вилученню не можете.
Зінаїда Петрівна швидко кивнула.
— Їду, — сказала вона. — Їду з ними.
У цей момент Денис обернувся на намет, ніби хотів запам’ятати. Гліб стиснув свій кулон. Матвій дивився на Зінаїду Петрівну як на єдине, що в нього було. Їх посадили у фургон. Разом, поки що. Зінаїда Петрівна теж сіла, тремтячи, все ще в забрудненому фартусі. Двері зачинилися, і коли машина рушила, Зінаїда Петрівна побачила у вікно Рогова, що стояв на розі і дивився їм услід із задоволенням. Зінаїда Петрівна стиснула губи, тому що зрозуміла: це була не допомога. Це був хід. Хтось запустив щось велике, і тепер діти вже не під її наглядом…
Коментування закрито.