— Маємо, якщо є підозри, — сказав він.
Люди зашепотіли. Слово «підозра» було як бензин. Рогов підвищив голос, ніби робив добру справу.
— Зінаїдо Петрівно, не впертеся. Або ви їх проженете, або я прожену. По-справжньому.
Зінаїда Петрівна відчула, що світ руйнується на неї. І в цей момент вона побачила дещо: рвану кишеню на штанях Матвія, тремтяче підборіддя Гліба, відчайдушну злість Дениса. Вони були дітьми. Вони були голодними, а тепер ще й приниженими. Зінаїда Петрівна глибоко зітхнула, зібрала всю хоробрість і заговорила чітко, для всіх.
— Хочете відібрати в мене точку? Відбирайте, — сказала вона. — Але я не прожену трьох дітей, як собак. Якщо вам неприємно бачити голод, значить, самі його не знали.
Вулиця замовкла на секунду. Хтось опустив очі, хтось зніяковів. Але Рогов був не з тих, хто відчуває сором.
— Ах, значить, так буде, — сказав він, посміхаючись. — Гаразд.
Він зробив знак перевіряючому з папкою.
— Пиши, — наказав він. — Відмова від співпраці. Присутність неповнолітніх у неналежних умовах. Санітарний ризик.
Зінаїда Петрівна відчула, як ноги затремтіли, але не відступила.
Тоді чоловік із рацією зробив крок до візка, простягнувши руку, ніби збирався вимкнути газ або щось перекинути. І в цьому русі його погляд впав на груди Гліба, де виднівся кулон із трьома зірками. Чоловік завмер на секунду, і обличчя його змінилося.
— Гей, — сказав він тихо. — Цей символ…
Гліб закрив груди рукою. Зінаїда Петрівна це помітила. Рогов теж.
— Що таке? — швидко запитав він, підходячи ближче.
Чоловік із рацією зам’явся.
— Нічого… — пробурмотів він. — Нічого…
Але було вже пізно. Рогов подивився на Гліба уважніше, ніби вперше побачив не брудну дитину, а щось інше. Щось, що могло коштувати грошей. І Зінаїда Петрівна відчула тривогу всередині, тому що зрозуміла в цю мить справжню небезпеку. Справа була не в тому, що їх називали волоцюгами. Справа була в тому, що хтось тільки-но їх впізнав. Слова повисли в повітрі, небезпечні й маленькі: «Цей символ…».
Зінаїда Петрівна швидко стала перед дітьми, загородивши їх своїм худим тілом і забрудненим фартухом. Не бозна-що, але стіна.
— Досить! — сказала вона твердо. — Хочете придиратися? Придирайтеся до чогось іншого. Тут немає злочину.
Рогов посміхнувся, але посмішка була вже не глузливою, а розважливою.
— Зінаїдо Петрівно, я просто хочу вам допомогти, — сказав він. — Ви через доброту лізете в неприємності, а вулиця не прощає.
Зінаїда Петрівна подивилася на нього, як на людину, яка ряджається в друга.
— Мені не потрібна ваша допомога, — відповіла вона.
Рогов махнув рукою, ніби здаючись, але погляд його залишився прикутий до шиї Гліба.
— Ну гаразд, — сказав він. — Потім не кажіть, що не попереджали.
Перевіряючий прибрав папку, не закінчивши погрозу до кінця. Чоловік із рацією уникав дивитися на дітей. Усі троє відійшли, але не кваплячись. Пішли з тією фальшивою неспішністю, яка говорить: «Я дещо побачив і ще повернуся».
Коли вони нарешті завернули за ріг, Зінаїда Петрівна видихнула, ніби затримувала дихання з моменту їхньої появи. Діти стояли нерухомо.
— Тітонько, — прошепотів Матвій, — ми підемо.
Зінаїда Петрівна подивилася на вулицю, на намет, на сонце, що сідало, і прийняла рішення, ще не вимовляючи його вголос.
— Сьогодні ви від мене нікуди, — сказала вона. — Ні під міст, нікуди.
Гліб округлив очі.
— Але якщо ми залишимося, вам точку закриють.
Зінаїда Петрівна стиснула ополоник як посох.
— Точку можна втратити, — сказала вона. — Вас — не можна.
Денис на секунду опустив погляд, проковтнувши щось. Потім заговорив тихим, майже сором’язливим голосом:
— Ми не хочемо бути тягарем.
Зінаїда Петрівна подивилася на нього.
— Ви не тягар, — сказала вона. — Ви діти.
Вечір продовжився. Прийшли два покупці, і Зінаїда Петрівна обслужила їх швидкими руками, як завжди. Діти залишилися осторонь, тихо спостерігаючи. І в цьому спостереженні Зінаїда Петрівна дещо помітила. Вони не були вуличними дітьми в тому сенсі, в якому люди думають. Вони не вміли красти з хитрістю. Вони вміли терпіти. Коли покупець залишив зайвий дріб’язок, Матвій це бачив, але не простягнув руку. Коли жінка відволіклася з відкритою сумкою, Гліб подивився і непомітно прикрив її, щоб ніхто не вкрав. Коли сусідський хлопчисько посміявся з них, Денис не відповів кулаками, тільки подивився з тихою люттю. Зінаїда Петрівна зрозуміла: у цих трьох був голод, але були й внутрішні правила, хоча вони самі не знали звідки.
Коли стемніло, Зінаїда Петрівна закрила намет, прибрала банки, вимкнула газ, накрила каструлю, подивилася на коробочку з дріб’язком. Виручка за день була мізерною, але це вже не здавалося таким важливим.
— Ходімо, — сказала вона їм. — Пройдемося.
Діти переглянулися з недовірою.
— Куди? — запитав Гліб.
Зінаїда Петрівна кивнула вбік.
— До мене. Там тісно, але хоча б дощ не капає.
Троє застигли.
— Ні, — прошепотів Матвій. — Ми не хочемо неприємностей.
Зінаїда Петрівна обірвала його:
— Неприємності вже самі вас знайшли. А якщо ви підете під міст, я не знаю, чи побачу вас завтра.
Діти мовчали, і це мовчання було згодою.
Вони йшли вузькими вуличками. Зінаїда Петрівна попереду, візок скрипів колесами, діти ззаду, тримаючись разом. Час від часу хтось із них озирався, ніби боячись стеження. Коли дійшли до скромної кімнатки, Зінаїда Петрівна відчинила двері. Всередині пахло дешевим милом і прихованим хлібом. Просте ліжко, старий стілець, маленький куточок з іконкою і згаслою лампадкою.
— Ось, — сказала вона, — розкоші немає, але дах є.
Діти увійшли повільно, ніби ця кімнатка була священним місцем. Зінаїда Петрівна дістала черствий хліб і розламала на три частини.
— Поїжте трошки, — сказала вона, — а завтра вирішимо, що робити.
Матвій узяв біляш.
— Чому ви нам допомагаєте? — запитав він, не розуміючи.
Зінаїда Петрівна завмерла на секунду. Не вміла пояснити красивими словами, просто сказала просту правду:
— Тому що, якби я опинилася на вулиці, мені б хотілося, щоб хто-небудь побачив у мені людину.
Діти опустили очі. Зінаїда Петрівна сіла на стілець і подивилася на кожного по черзі.
— Тепер умови, — сказала вона твердо. Троє підняли погляд. — Тут не крадуть, тут не брешуть. І якщо вас хтось шукає, ви мені говорите. Не ховаєтеся.
Гліб стиснув кулон під сорочкою.
— Ми не знаємо, хто нас шукає, — сказав він.
Зінаїда Петрівна подивилася на нього.
— Хтось впізнав цей символ, — сказала вона. — А коли хтось впізнає щось у вас, це не завжди від любові.
Денис нахмурився.
— Тоді що нам робити?
Зінаїда Петрівна глибоко зітхнула.
— Укладемо договір. Ви допомагаєте мені на точці, — продовжила вона. — Прибираєте, розставляєте, носите, щоб ніхто не сказав, що ви тільки їсте. А я даю вам їжу і дах, поки не дізнаємося правду про цей символ.
Троє переглянулися. І вперше в їхніх очах запалилося щось схоже на гордість.
— Так, — сказав Матвій.
— Так, — повторив Гліб.
— Так, — сказав Денис, найсуворіший, але з легким тремтінням у голосі…
Коментування закрито.