Спробував підвестися. Ноги не тримали.
Схопився за край столу. Потягнув скатертину. Посипалися келихи, тарілки й салати.
— Швидку! — крикнув хтось за спиною. Артем сповз на підлогу. Очі закотилися.
Дружина закричала. Інсульт. Великий.
Права сторона паралізована. Лікарі швидкої працювали швидко. Ноші, крапельниці, сирена.
Ресторан спорожнів за двадцять хвилин. Григорій стояв на ґанку й дивився, як машина від’їжджає. Марина підійшла з Настею.
— Ви в порядку? Він не відповів. Стояв, засунувши руки в кишені піджака, і дивився на дорогу.
— Я не хотів цього, — сказав він нарешті. — Я знаю. — Ні, не знаєте.
Я хотів, щоб він відповів, щоб сказав, чому. А він не скаже тепер. Уже не скаже.
Вони стояли мовчки. Настя спала. Далі все рушило швидко, як повінь, що накопичується тижнями, а потім прориває все за добу.
Зінаїда Павлівна виявилася не ринковою тіткою, а колишньою прокуроркою, яка пішла на пенсію й підробляла через азарт. Вона підняла справу за десять днів: заява, експертиза, допит лікаря. Лікар, молодий хірург із приватної клініки, зламався на першому ж допиті: розповів усе, показав листування з Артемом, назвав суму — два мільйони.
Його відпустили під підписку про невиїзд. Свідоцтво про смерть анулювали, спадкову справу закрили. Комбінат повернувся Григорію, формально.
На практиці за місяць відсутності господаря бухгалтер і комерційний директор встигли вивести з рахунків чотирнадцять мільйонів. Григорій найняв аудитора й почав розплутувати справи. Але до того він зробив інше.
Прийшов до Марини в покинутий будинок, востаннє. Вона складала речі: Настині повзунки, пляшечки, пакет з одягом. Складати було майже нічого.
— Я купив квартиру, — сказав Григорій, — двокімнатну, оформлену на вас. Марина підвела голову. — Навіщо?
