Чоловік усередині був живий.
Очі розплющені, рот хапав повітря, як у риби, викинутої на берег. Костюм темний, дорогий, краватка збита набік, сиві скроні, велике обличчя, зім’яте, в плямах. Він спробував сісти й не зміг, бо тіло не слухалося.
— Тихо, тихо, — Марина сама не зрозуміла, чому сказала це, — лежіть, дихайте. Чоловік дихав. Хрипко, уривчасто, зі свистом.
Пахло від нього не вогкістю, а одеколоном, дорогим і стійким, із чимось хімічним, лікарським. — Як вас звати? — спитала Марина. Він мовчав, потім вичавив одне слово.
— Води. У неї була пляшка, пів літра, набрана з колонки на околиці кладовища. Вона піднесла її до його губ.
Чоловік пив жадібно, захлинаючись, вода текла по підборіддю на білу сорочку. — Ви Тарасевич? — Марина кивнула на табличку. Чоловік подивився на неї.
Погляд був каламутний, але осмислений. — Григорій, — сказав він. — Григорій Петрович, мені треба, мені треба… — прошепотів він і знепритомнів.
Покинутий будинок на околиці міста, де жила Марина, колись був дачею: два поверхи, веранда й сад. Тепер від саду лишилися три яблуні й шипшина, від веранди — гнилі дошки, від другого поверху — діра в стелі, затягнута плівкою. Але перший поверх тримався.
Піч працювала, вікна були цілі, двері зачинялися на клямку. Марина знайшла це місце три місяці тому, коли з Настею на руках ішла вулицею й побачила в провулку паркан із діркою. Залізла, оглянулася. Залишилася.
Григорія вона довезла на візку. Звучить дико, але він важив мало для свого зросту, самі кістки та шкіра, ніби хворів давно. Вона поклала його на матрац, накрила ковдрою, підклала під голову куртку.
До ранку він опритомнів. Сів, озирнувся, побачив Настю, яка спала в картонній коробці з-під телевізора, вистеленій ганчір’ям. — Це ваша?
