Шоколадні цукерки в золотих обгортках лежали на свіжій могилі гіркою, наче у магазині на вітрині. Марина ковтнула слину. Настя спала на руках, сьорбаючи уві сні, і від того сьорбання в животі зводило ще дужче.
Вона не їла дві доби відтоді, як доїла останній пакет простроченої локшини, знайденої в сміттєвому баку. Вона озирнулася. Кладовище в сутінках було порожнє.
Робітники пішли годину тому, утрамбувавши пагорб і встромивши тимчасовий хрест із табличкою «Тарасевич Григорій Петрович». Вінки ще пахли свіжою хвоєю. Марина поклала Настю в облізлий візок із кривим колесом, підібраний на смітнику, і швидко згорнула цукерки до кишені куртки.
Штук двадцять, може, більше. Це їжа на два дні, якщо розтягнути.
Вона розгорнула одну, відкусила половинку й заплющила очі. Шоколад був справжній, гіркий, з присмаком паленого цукру. І тут земля під ногами глухо вдарила.
Марина відсахнулася. Ноги поїхали по мокрій глині. Удар повторився.
Знизу, з-під пагорба. Потім ще і ще. Ритмічний слабнучий стукіт звучав так, ніби хтось бив кулаком у кришку.
Вона притисла долоню до землі. Стук віддавався в зап’ястя. Марина стояла не дихаючи, потім опустилася навколішки й почала копати.
Глина забивалася під нігті, руки палали. Вона копала шматком дошки від огорожі, долонями, уламком хреста з сусідньої занедбаної могили. Настя прокинулася й заплакала, тихо й звично, як плачуть діти, які вже зрозуміли, що гучний крик нічого не змінює.
Труна виявилася дешевою, з тонких дощок, оббитою червоною тканиною, яка вже промокла від вогкості. Марина вдарила дошкою по кришці. Раз, удруге, втретє.
Дерево тріснуло. Вона вчепилася в край і смикнула…
