Костянтин Дмитрович Медведєв їхав від обласної клініки Центральним проспектом, навмисно відмовившись від водія. Хотілося побути на самоті, перетравити слова кардіолога про підвищений тиск, подумати про те, що постачальники затримують запчастини для сервісу на Тулака, що обладнання просить заміни, що все якось навалилося разом. Хоча він звик розгрібати завали ще з тих часів, коли починав з одного гаража у 92-му.
Біля торгового центру «Акварель» спалахнув червоний, і Костянтин машинально ковзнув поглядом по постатях між рядами машин. Звичні силуети з картонками, з пластиковими стаканчиками – люди, які давно навчилися не помічати, як від них відвертаються.
Жінка з переноскою на грудях рухалася від сусідньої машини до його «Крузака». І Костянтин спочатку відчув звичайну, майже рефлекторну жалість. Худа, розпатлана, босі ступні на розпеченому асфальті. А потім щось зрушилося в грудях, ніби хтось з розмаху вдарив кулаком під ребра.
Юля.
Він опустив скло, не вірячи власним очам, сподіваючись, що помилився, що це якась інша жінка зі схожим овалом обличчя, з таким же темним волоссям, тільки брудним, сплутаним, що стирчить на всі боки.
— Юлю?
Вона здригнулася, підняла голову, і першим, що він побачив у її очах, був не жах, не полегшення, а сором. Гострий, тваринний сором людини, заскоченої за чимось ганебним. Вона інстинктивно прикрила обличчя долонею, немов намагаючись зникнути, розчинитися в липневому мареві. Цей рух, цей жест жертви, вдарив Костянтина сильніше, ніж будь-які слова.
— Тату, не треба, — прошепотіла вона, відступаючи. — Будь ласка, їдь.
— Сідай у машину.
— Я не можу, ти не розумієш…
— Юлю, сідай у машину!
Позаду засигналили. Хтось нетерплячий, хтось запізнюється. Хтось, для кого ця сцена була просто перешкодою на шляху додому. Костянтин не обернувся. Він дивився на запалі щоки доньки, на її потріскані губи, на Богдана в переносці. Онук лежав із безвільно опущеною голівкою, щоки почервоніли від спеки.
Юля сіла на заднє сидіння, притискаючи сина до грудей, все ще стискаючи в кулаці жменю дріб’язку. Гроші, копійки — чиясь випадкова милостиня. Костянтин підняв скло, відсікаючи міську спеку та чужі гудки, увімкнув кондиціонер на повну потужність і рушив з місця.
— Де квартира? — запитав він, намагаючись говорити рівно, хоча голос зрадницьки сів. — Де «Туссан»? Де гроші, які я переказував тобі на рахунок?
Юля мовчала, дивлячись у вікно, і Костянтин бачив у дзеркалі, як по її щоці повзе сльоза. Повільно, втомлено, немов у неї не залишилося сил навіть на нормальний плач.
— Максим забрав, — нарешті видавила вона. — І Емма Яківна. Вони все забрали. Машину, квартиру, гроші. Вигнали нас із Богданом. Сказали, якщо чинитиму опір, відберуть дитину.
— Як вигнали? Квартира на тебе оформлена…
Коментування закрито.