Кіра з останніх сил підняла руку, намагаючись привернути увагу. Рука тремтіла, ледь піднімалася над землею, але вона намагалася з усіх сил.
Чорний позашляховик пригальмував, проїхав ще кілька метрів і зупинився. Кіра чула, як грюкнули двері, як швидкі кроки наближалися до неї. Чоловічий голос, стривожений і різкий:
— Господи, що тут відбувається? Жінко, ви живі?
Кіра спробувала відповісти, але змогла лише застогнати. Вона розплющила очі й побачила схилене над нею обличчя чоловіка років сорока з невеликим. Риси обличчя були знайомі. Дуже знайомі. Вона намагалася сфокусувати погляд і раптом впізнала його.
Гордій Савицький. Її конкурент по бізнесу. Власник мережі приватних клінік і медичних центрів, який останні два роки намагався вийти на ринок пансіонатів для літніх людей. Вони зустрічалися на професійних конференціях, кілька разів обговорювали можливість співпраці, але до реальних проєктів справа не дійшла. Кіра завжди вважала його порядною людиною, хоч і жорстким конкурентом.
— Кіро? — Гордій впізнав її й присів навпочіпки поруч. — Кіро Лаврентьєва? Що з вами? Що трапилося?
— Отруїв… — все, що змогла видавити Кіра. Вона спробувала заговорити знову, але з горла вирвався тільки хрип.
Гордій акуратно підтримав її голову, прислухався до дихання, помацав пульс. Обличчя його стало серйозним.
— Потрібна термінова медична допомога. Зараз я відвезу вас у клініку.
Він підняв її на руки. Кіра була легкою, майже невагомою в його обіймах. Він швидко поніс її до машини, посадив на заднє сидіння, накрив своїм піджаком, пристебнув ременем. Сам сів за кермо і різко рушив з місця.
— Тримайтеся, Кіро. Ми будемо через двадцять хвилин. Моя клініка. Там вам допоможуть.
Кіра кивнула, хоча рух завдав нової хвилі болю. Вона заплющила очі, намагаючись зосередитися на диханні. Кожен вдих був маленькою перемогою. Гордій вів машину швидко, але акуратно, на поворотах скидав швидкість, щоб не завдати їй додаткових страждань.
— Хто вам це зробив? — запитав він, не відриваючи погляду від дороги. — Ви пам’ятаєте?
Кіра розплющила очі й прошепотіла одне слово:
— Чоловік.
Гордій різко обернувся, потім знову подивився на дорогу. Його щелепи стиснулися.
— Зрозумів. Не говоріть більше. Зараз головне — врятувати вам життя.
Він дістав телефон, набрав номер, увімкнув гучний зв’язок.
— Мамо, це я. Терміново потрібна твоя допомога. Їду до тебе в клініку. Отруєння. Пацієнтка в критичному стані. Приготуй все необхідне для токсикологічного аналізу та антидотної терапії. Буду через п’ятнадцять хвилин.
— Зрозуміла, синку, — відповів спокійний жіночий голос. — Я чекаю.
Анфіса Савицька. Мати Гордія. Кіра чула про неї: відома лікарка-токсиколог, яка пропрацювала в медицині понад сорок років. Якщо хтось і міг допомогти, то це вона.
Позашляховик летів нічним містом, проскакуючи на жовте світло, обганяючи рідкісні машини. Гордій періодично кидав погляд у дзеркало заднього виду, перевіряючи стан Кіри. Вона трималася, хоча сили танули з кожною хвилиною.
Нарешті вони під’їхали до невисокої сучасної будівлі з вивіскою «Клініка доктора Рудницького». Гордій вискочив з машини, розчинив задні двері й знову підняв Кіру на руки. Біля входу на них уже чекала жінка в білому халаті, сивоволоса, з проникливими очима за окулярами в тонкій оправі. Анфіса Савицька.
— Ходімо в токсикологію, — сказала вона коротко. — Євген уже готує крапельниці.
Вони пройшли коридором у невелику палату, де стояла кушетка, медичне обладнання та столик з інструментами. Високий чоловік у халаті, мабуть, Євген Рудницький, директор клініки, готував систему для крапельниці.
Гордій акуратно поклав Кіру на кушетку. Анфіса тут же взялася до роботи: виміряла тиск, температуру, оглянула зіниці, прослухала легені й серце.
— Класичні ознаки отруєння нейротоксином, — сказала вона. — Потрібен терміновий аналіз крові й промивання шлунка. Гордію, допоможи мені.
Наступні пів години були схожі на кошмар. Кіра то втрачала свідомість, то приходила до тями. Вона відчула, як у руку вводять голку, як по венах розливається прохолода від ліків, як шлунок вивертає навиворіт під час промивання. Анфіса працювала швидко й чітко, віддаючи команди Євгену та Гордію. Ніхто не ставив зайвих запитань. Усі розуміли: рахунок іде на хвилини.
Через годину Анфіса випросталася і зняла рукавички.
— Найгірше позаду. Протиотрута почала діяти. Аналіз крові показав наявність тіофосфатної сполуки. Це отрута, яка використовується в сільському господарстві проти шкідників. Смертельна доза. Якби ти привіз її на десять хвилин пізніше, ми б нічим не змогли їй допомогти.
Гордій видихнув і провів рукою по обличчю.
— Вона буде в порядку?
— Так. Але знадобиться час на відновлення. Мінімум тиждень інтенсивної терапії. І повна ізоляція. Жодних відвідувачів, жодних дзвінків. Особливо від чоловіка. Він не повинен знати, що вона тут.
Гордій подивився на Кіру, яка лежала із заплющеними очима, під’єднана до крапельниці.
— Я подбаю про це.
Євген Рудницький кивнув.
— Ми не будемо вносити її до бази пацієнтів. Офіційно її тут немає. Я беру відповідальність на себе.
Анфіса сіла поруч із Кірою, взяла її за руку.
— Ти чуєш мене, дівчинко? Ти в безпеці. Ми тебе врятували. Потрібно просто відпочивати й набиратися сил.
Кіра слабо стиснула її пальці у відповідь. Сльози знову потекли по щоках, але тепер це були сльози полегшення, а не страху.
Гордій вийшов у коридор, дістав телефон і зателефонував своєму помічнику.
— Ігорю, мені потрібна інформація. Павло Лаврентьєв, чоловік Кіри Лаврентьєвої. Усе, що зможеш знайти: фінансовий стан, зв’язки, переміщення за останній тиждень. Копай глибоко. І тихо. Ніхто не повинен знати, що ми цікавимося цією людиною.
— Зрозумів, шефе. Скільки часу?
— До завтрашнього вечора. Це терміново.
Гордій відключився і повернувся в палату. Кіра вже спала, дихання її було рівним, хоча обличчя все ще залишалося блідим. Анфіса перевіряла показники на моніторі.
— Вона сильна, — сказала вона тихо. — Витримає.
— Мамо, я заберу її до себе додому, коли вона зможе пересуватися. У мене є гостьова кімната. Там вона буде в безпеці.
— Добре. Але не раніше, ніж через три дні. Їй потрібен постійний медичний нагляд.
Гордій кивнув. Він дивився на сплячу Кіру і думав про те, яким нелюдом треба бути, щоб зробити таке зі своєю дружиною. Він знав Кіру як розумну, порядну бізнесвумен, яка чесно працювала і будувала свій бізнес сама. Вони конкурували, але завжди з повагою одне до одного. І ось тепер вона ледь не загинула від руки людини, якій довіряла.
А Павло? Павло зараз, ймовірно, сидить удома і святкує свою перемогу. Думає, що все пройшло гладко. Що дружина мертва і скоро він отримає спадщину.
— Цей покидьок помилився, — прошепотів Гордій. — Ми виведемо його на чисту воду. Обіцяю.
Тим часом Павло справді сидів удома, вже випивши другу порцію віскі. Телефон завібрував. Чергове повідомлення від Ольги: «Не можу дочекатися, коли ми будемо разом. Ти мій герой».
Він посміхнувся і написав у відповідь: «Потерпи ще трохи, мила. Зовсім скоро все зміниться. Готуйся до нового життя».
Ольга надіслала цілий розсип сердечок і поцілунків. Павло ліг на диван і заплющив очі. План спрацював ідеально. Жодних свідків, жодних доказів. Препарат розчиниться в організмі без сліду, якщо взагалі хтось додумається робити аналіз. А швидше за все, подумають на серцевий напад або гостру алергію….
Коментування закрито.