«Ні, дівчинко моя, у тебе є я. Доти, доки б’ється моє серце, ти ніколи не будеш самотня», — твердо відповів Коваль. Почувши ці слова, Оленка судомно притиснулася до його широких грудей і гірко розридалася, вперше давши волю сльозам за всі ці страшні дні. Богдан дбайливо і міцно обійняв її, мовчки стоячи над свіжою могилою і фізично відчуваючи всю колосальну тяжкість відповідальності, що звалилася на нього. Віднині доля цієї тендітної дівчини повністю залежала тільки від нього. Вона була донькою його названого брата і єдиним живим нагадуванням про загиблого Дмитра.
Після важких похоронів Богдан доклав максимум зусиль, щоб допомогти Оленці відновитися і повернутися до перерваного навчання. Дівчина успішно відновилася в медучилищі, блискуче здала всі борги і навесні дві тисячі чотирнадцятого року заслужено отримала червоний диплом дипломованої медсестри. На той момент їй виповнилося рівно вісімнадцять років. Незабаром вона офіційно влаштувалася на роботу у велику міську лікарню, потрапивши в складне хірургічне відділення. Оленка працювала дуже старанно, брала додаткові зміни і ніколи не скаржилася на втому.
Жити вона воліла в скромній кімнаті, яку їй виділили в спеціалізованому гуртожитку при лікарні. Богдан продовжував регулярно передавати їй конверти з грошима, але скромна дівчина брала зовсім небагато, постійно запевняючи, що їй цілком вистачає власної медичної зарплати. Зустрічатися вони стали помітно рідше — приблизно раз на один або два місяці. В інший час Богдан лише зрідка телефонував, щоб коротко поцікавитися її справами. Оленка завжди відповідала лаконічно і по суті: «Все нормально, дядьку Богдане, багато працюю, у мене все просто чудово».
Між ними, як і раніше, зберігалася певна невидима дистанція, що було цілком логічно. Він був старим злодієм у законі з кримінальним минулим, а вона — молодою, чесною медсестрою, що рятує людські життя. Це були два абсолютно різні, паралельні світи. Однак їхній глибокий духовний зв’язок не обривався ні на секунду. Богдан постійно відчував свою святу відповідальність, а Оленка відчувала до нього щиру, глибоку вдячність і щось дуже схоже на справжню дочірню любов. Так непомітно йшли роки: минули дві тисячі чотирнадцятий, п’ятнадцятий і шістнадцятий.
Вік Богдана невблаганно перевалив за п’ятдесятирічний рубіж. Його волосся стало абсолютно сивим, обличчя вкрилося сіткою глибоких зморшок, проте богатирське здоров’я поки що не підводило. Свої кримінальні справи він тепер вів гранично неквапливо, намагаючись повністю уникати невиправданого ризику. Чоловік чудово усвідомлював, що чергова тюремна ходка може стати для нього останньою в житті. Але сліпа доля розпорядилася його життям зовсім інакше. Навесні дві тисячі сімнадцятого року старого авторитета знову взяли під варту.
Несподівано спливла одна дуже стара, невирішена справа, пов’язана з великим обналом ще з далекого дві тисячі чотирнадцятого року. Очевидно, хтось із колишніх подільників вирішив здати Коваля, щоб врятувати власну шкуру. Поліцейське слідство пройшло напрочуд швидко, а зібрана доказова база виявилася залізобетонною. Черговий суд відбувся на початку спекотного червня. Винесений суддею вирок вражав своєю безпрецедентною жорсткістю — цілих сім років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Богдан вислухав вердикт з крижаним спокоєм, нічим не видавши своїх справжніх емоцій.
На той момент йому виповнилося п’ятдесят один рік, і це був уже сьомий за рахунком тюремний термін у його бурхливій біографії. У глибині душі Коваль чітко розумів, що ця ходка, швидше за все, стане фінальною точкою в його кримінальній кар’єрі. За старою пам’яттю його етапом відправили відбувати покарання все в ту ж до болю знайому ВК-29. Знайома зона зустріла його звичним суворим режимом і обшарпаними стінами старих бараків. Як злодій у законі, Богдан володів тут незаперечним, колосальним авторитетом серед місцевого контингенту.
Його чудово пам’ятали місцеві сидільці-старожили, а молоді новачки ставилися до легендарного законника з непідробним трепетом і повагою. Він знову приступив до звичної роботи в тюремному швейному цеху, жив суворо за злодійськими поняттями і принципово не створював жодних конфліктних ситуацій з адміністрацією. Дізнавшись про суворий вирок, Оленка відразу ж написала йому короткий, суто діловий лист. У ньому вона твердо обіцяла, що буде регулярно відвідувати його і передавати всі необхідні посилки з продуктами. Богдан відповів їй відмовою, порадивши не витрачати на нього час і жити своїм молодим, щасливим життям.
Однак уперта дівчина категорично відмовилася його слухати. Через пів року, на самому початку дві тисячі вісімнадцятого, вона особисто приїхала до нього на офіційне побачення. Вони сиділи в кімнаті для відвідувачів, розділені широким столом, і розмовляли гранично стримано, намагаючись не привертати зайвої уваги охорони. Оленка поділилася новиною про те, що нещодавно переїхала жити ближче до колонії і успішно влаштувалася працювати медсестрою в невелику лікарню в сусідньому селищі. Богдан лише мовчки кивав головою, уважно слухаючи і відчуваючи в душі величезну вдячність за те, що донька брата не кинула його в біді.
Настала тепла весна дві тисячі дев’ятнадцятого року. Богдан відсидів рівно два роки з призначених семи. Тюремне життя на суворій зоні текло своїм звичним, монотонним чередом: щоденний жорсткий режим, виснажлива робота в швейному цеху і підтримання непорушного авторитету серед простих сидільців. До Коваля постійно йшли люди за життєвою порадою або для вирішення складних спірних ситуацій. Він незмінно судив суворо за поняттями, максимально справедливо і не витрачаючи зайвих слів на порожні розмови. Тюремна адміністрація воліла не втручатися в його справи, чудово знаючи, що від цього авторитета проблем з дисципліною точно не буде.
В один із квітневих днів Богдану несподівано принесли лист від Оленки. Послання було зовсім коротким і написаним у підкреслено діловому тоні. У ньому дівчина повідомляла неймовірну новину: вона змогла влаштуватися на постійну роботу медсестрою прямо в тюремну лікарню ВК-29 — у ту саму колонію, де він зараз відбував свій термін. Вона писала, що отримала це місце завдяки хорошим рекомендаціям від знайомих лікарів, умови праці там виявилися вельми пристойними, а заробітна плата вигідно відрізнялася від окладу у звичайній селищній лікарні. До своїх нових обов’язків вона мала приступити рівно через два тижні.
Богдан перечитав отриманий лист двічі, не вірячи власним очам. У його грудях оселилося дуже дивне, змішане почуття: гостра, колюча тривога тісно переплелася з чимось неймовірно теплим і рідним. З одного боку, Оленка тепер буде зовсім поруч, на одній з ним закритій території, і він зможе бачити її набагато частіше. Але з іншого боку, це рішення таїло в собі колосальну небезпеку для молодої дівчини. Сувора зона — це вкрай жорстоке, суворе і абсолютно непередбачуване місце, де панують вовчі закони.
Молода, приваблива медсестра серед тисяч зголоднілих за жіночою увагою кримінальників — це завжди неймовірно ласий і небезпечний шматок. Коваль на власному багатому досвіді чудово знав, чим зазвичай закінчуються подібні історії за колючим дротом. Недовго думаючи, він написав їй категоричну відповідь: «Одумайся і ще раз усе гарненько зваж. Сувора зона — це зовсім невідповідне місце для такої дівчини, як ти». Однак уперта Оленка воліла залишити це застереження без відповіді.
Рівно через місяць Богдан на власні очі побачив її в тюремному медичному блоці, куди прийшов на свій плановий профілактичний огляд. Ледь переступивши поріг кабінету, він помітив Оленку: вона стояла біля заґратованого вікна в білосніжному медичному халаті і зосереджено вносила якісь дані в товстий реєстраційний журнал. Дівчина обернулася на звук кроків, миттєво впізнала дядька Богдана, але жодним жестом чи поглядом не подала виду. Її поведінка залишалася підкреслено професійною і відсторонено холодною.
«Здрастуйте, ув’язнений. Будь ласка, сідайте на кушетку, зараз я виміряю ваш артеріальний тиск», — сухим, казенним тоном вимовила медсестра. Богдан мовчки опустився на вказане місце, а дівчина підійшла впритул, спритно закріпила на його руці манжету тонометра і почала ритмічно накачувати повітря гумовою грушею. Між ними повисло важке, майже відчутне мовчання, яке порушувалося лише мірним цоканням старого настінного годинника. Уважно подивившись на шкалу приладу, Оленка акуратно записала отримані показання в медичну картку і зняла манжету.
«Ваші показники в межах допустимої норми. Чи є у вас якісь конкретні скарги на здоров’я?» — офіційно поцікавилася вона. «Ніяк ні, скарг не маю», — так само сухо відповів Богдан. «У такому разі ви можете бути вільні і повертатися у свій загін», — резюмувала Оленка. Коваль повільно піднявся з кушетки і пильно подивився в її очі. Йому відчайдушно хотілося сказати їй так багато важливих слів, але він змусив себе промовчати, розуміючи всю небезпеку ситуації. Він розвернувся і вийшов у коридор, а важкі двері кабінету щільно зачинилися за його спиною.
Оленка залишилася сидіти за своїм робочим столом, методично продовжуючи заповнювати численні медичні формуляри. Необхідна дистанція між ними була успішно збережена, і саме так було найбільш правильно в обставинах, що склалися. За неписаними законами зони ніхто з ув’язнених чи охорони не повинен був навіть здогадуватися про їхній тісний зв’язок. Будь-який витік інформації становив величезну загрозу для безпеки самої Оленки і міг завдати непоправної шкоди репутації Богдана.
Справжній злодій у законі не має права заводити сім’ю, мати дітей чи відчувати будь-які сердечні прив’язаності. Якщо таємне раптом стане явним, неминуче почнуться вкрай незручні запитання, поповзуть брудні чутки, що зрештою призведе до повної і беззастережної втрати злодійського авторитету. Коваль усвідомлював цю сувору істину абсолютно чітко, до самого дна своєї душі. Протягом наступних довгих місяців їхні зустрічі мали виключно рідкісний і епізодичний характер. Здебільшого це були рутинні планові медогляди раз на квартал або вкрай рідкісні візити Богдана в медблок з якихось дрібних, незначних приводів.
Щоразу їхнє спілкування будувалося на підкреслено офіційній ноті — виключно як діалог суворої медсестри і звичайного засудженого. Вони не дозволяли собі абсолютно ніякої емоційної близькості чи обговорення суто особистих, сімейних тем. Оленка завжди трималася максимально професійно, а Богдан зберігав крижану, відсторонену незворушність. Однак щоразу, крадькома дивлячись на її зосереджене обличчя, старий злодій відчував у глибині душі величезне, ні з чим не порівнянне полегшення просто від усвідомлення того факту, що вона перебуває тут, зовсім поруч, і з нею все гаразд.
Решта зеків навіть не підозрювали про існування будь-якого прихованого зв’язку між грізним авторитетом і молоденькою медсестрою. Досвідчені смотрящі, що володіли звіриним чуттям на подібні приховані речі, можливо, про щось і здогадувалися, але воліли тримати язики за зубами. Коваль був фігурою колосального масштабу, і до нього плекали безмежну, майже містичну повагу. Якщо така впливова людина вирішила зберегти щось у таємниці, значить, на те були вагомі, незаперечні причини, і лізти в цю справу з розпитуваннями було рівносильно самогубству.
Зі свого боку, Оленка виконувала свої обов’язки в тюремній лікарні гранично акуратно, намагаючись не допускати жодних конфліктних ситуацій чи ексцесів. Вона приходила на зміну, чітко і сумлінно робила свою нелегку роботу, а потім мовчки йшла додому. У спілкуванні з ув’язненими дівчина завжди дотримувалася суворої дистанції та офіційного тону, ніколи не дозволяючи собі зайвих посмішок, недоречного кокетства чи двозначних натяків. Вона чудово розуміла, в якому небезпечному місці перебуває. Оленка виросла неймовірно розумною і розважливою — вся у свого покійного батька Дмитра.
Дві тисячі двадцятий рік пройшов на території зони відносно спокійно і без серйозних потрясінь. Однак коли глобальна пандемія накрила всю країну, тюремні установи були негайно переведені на найсуворіший карантинний режим. Усі особисті побачення з родичами були повністю скасовані, а кількість дозволених посилок з волі різко обмежили. Богдан переносив ці жорсткі позбавлення зі стоїчним спокоєм, належним старому сидільцеві. Половина його терміну — три важких роки — вже залишилася позаду, і до заповітного звільнення, наміченого на літо дві тисячі двадцять четвертого, залишалося протриматися ще чотири роки.
Він методично вираховував в умі дні, що залишилися, не від пекучого нетерпіння скоріше вийти на волю, а швидше за глибоко в’їлою звичкою. Будь-який бувалий зек завжди інстинктивно веде уявний відлік свого терміну. Наступні два роки, дві тисячі двадцять перший і двадцять другий, тяглися нестерпно повільно і в’язко. Карантинні обмеження то трохи послаблювали, даючи ковток свіжого повітря, то знову закручували гайки до межі. Сама ж рутинна життя на зоні практично не зазнавала жодних змін. День у день перед очима маячили все ті ж сірі, похмурі бараки, дотримувався все той же одноманітний режим, що виснажує, і зустрічалися все ті ж похмурі обличчя арештантів.
Роки, проведені в неволі, давалися взнаки — Богдан помітно постарів і зсутулився. У свої п’ятдесят шість років він був уже повністю сивим чоловіком з глибокими, різкими зморшками на обличчі, а вранці його почав мучити ниючий біль у натрудженій спині. Але, незважаючи на фізичне в’янення, його внутрішній стрижень залишався таким же непохитним і залізним, повністю виправдовуючи знамените злодійське прізвисько. Усі ці важкі роки Оленка продовжувала самовіддано працювати в стінах тюремної лікарні. Їхні миттєві зустрічі, як і раніше, залишалися вкрай рідкісними і відбувалися лише в разі крайньої необхідності…
