Не витримавши такого пресингу, Тарас першим запросив перемир’я через впливових спільних знайомих у кримінальному світі. Мирна сходка відбулася на нейтральній території в індустріальному Запоріжжі. Сторони остаточно домовилися припинити вогонь: кожен зобов’язався працювати суворо на своїй території, не перетинатися по товарах і назавжди забути минулі образи. Однак сам Богдан нічого не забув і не пробачив. Адже через цю безглузду війну загинув його найкращий друг Дмитро. Йшли роки, дев’яносто дев’ятий плавно перетік у двотисячні.
Життя Богдана продовжувало обертатися навколо звичних кримінальних справ. Він, як і раніше, надавав надійний дах для великого бізнесу, контролював схеми обналу і отримував солідний відсоток з роботи нелегальних казино. Рідний Харків змінювався до невпізнання, а разом з ним трансформувався і весь злочинний світ. На арену виходили нові, зухвалі люди — молоді, неймовірно жадібні і такі, що зовсім не визнають старих понять. Стара злодійська гвардія ще намагалася тримати удар, але в повітрі чітко відчувалося, що їхній час невблаганно минає.
Коваль принципово залишався вірним старим злодійським законам, але в глибині душі чудово розумів, що довго гуляти на свободі йому не вдасться. Закон був суворий, але єдиний для всіх правильних злодіїв: рано чи пізно тюрма неминуча. Це сталося дощовою весною дві тисячі першого року. У місті пройшла масштабна міліцейська облава на велику злочинну мережу, яка спеціалізувалася на масовому перегоні викрадених автомобілів преміум-класу. Богдан якраз курирував харківську ланку цього складного ланцюжка.
Оперативники спрацювали напрочуд чисто і професійно. У хід пішли незаконне прослуховування телефонних розмов, цілодобове стеження і, нарешті, ефектне затримання. У наручниках опинилися відразу семеро членів угруповання. Особисто Богдану слідчі висунули тяжке обвинувачення в організації злочинного співтовариства і незаконному зберіганні вогнепальної зброї. Судовий процес пройшов стрімко і зайняв усього пів року. Винесений вирок виявився суворим — сім довгих років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Коваль вислухав рішення судді стоячи, не здригнувшись жодним м’язом на обличчі.
Він не виказав ні краплі подиву, оскільки давно був внутрішньо готовий до такого результату. Наступним етапом його відправили відбувати покарання далеко на Донбас, у похмуру ВК-29, колонію суворого режиму. Ця стара зона славилася своїми гнилими дерев’яними бараками і неймовірно жорстким внутрішнім розпорядком. Однак для досвідченого Коваля ця ходка була далеко не першою в його насиченій біографії. Він чудово знав усі тонкощі тюремного виживання і вмів правильно себе поставити. Статус злодія в законі забезпечував йому незаперечний авторитет серед арештантів.
Його глибоко поважали місцеві смотрящі, до нього постійно йшли за життєвою порадою і для справедливого вирішення складних конфліктних ситуацій. Богдан незмінно судив суворо за злодійськими поняттями і сам жив за цими неписаними законами. Адміністрація колонії визначила його працювати в місцевий швейний цех, де він монотонно шив робочі рукавиці. Начальство його принципово не чіпало, оскільки всі чудово знали, хто він такий, і воліли не зв’язуватися з авторитетним законником без вагомої причини. Поштове листування з Оксаною налагодилося практично відразу після етапування.
Жінка акуратно писала йому приблизно раз на місяць, викладаючи думки коротко і суто по справі. Вона з материнською гордістю розповідала, як швидко росте маленька Оленка, і регулярно надсилала свіжі фотографії. Богдан дбайливо зберігав ці безцінні знімки у своїй приліжковій тумбочці і в хвилини туги діставав їх, щоб довго і уважно розглядати. На найпершій фотографії дворічна Оленка невпевнено стояла в залитому сонцем дворі, обіймаючи плюшеве ведмежа. На наступному знімку, через рік, дівчинка радісно гойдалася на дерев’яній гойдалці.
У чотири роки вона з серйозним виглядом крокувала в дитячий садок, міцно тримаючи маму за руку. А фотографія в п’ять років зафіксувала перший у її житті день народження, проведений без рідного батька. Дівчинка стрімко росла і змінювалася на очах. Богдан уважно стежив за її дорослішанням здалеку, через короткі рядки листів і глянцеві знімки. Оксана часто писала, що переданих грошей їм цілком вистачає на гідне життя. Коваль продовжував регулярно спонсорувати сім’ю друга через своїх надійних людей, які залишилися на волі.
У своїх листах жінка гаряче дякувала йому, називаючи своїм рятівником і ангелом-охоронцем. Богдан принципово нічого не відповідав на ці слова подяки, вважаючи свою допомогу святим обов’язком, а не послугою. Тюремні роки тяглися болісно повільно, відраховуючи другий, третій, четвертий рік ув’язнення. Коваль тримався на зоні абсолютно рівно, ні з ким не вступав у безглузді конфлікти і ні на гран не розгубив свого високого авторитету. У дві тисячі третьому році прийшов радісний лист від Оксани з новиною про те, що Оленка пішла в перший клас.
Мати з гордістю повідомляла, що дівчинка росте дуже розумною, правильно говорить і чудово засвоює шкільну програму. Читаючи ці рядки, суворий Богдан мимоволі посміхнувся, що траплялося з ним вкрай рідко. Через два роки, у дві тисячі п’ятому, до колонії прийшла нова фотографія. На ній була зафіксована семирічна Оленка в ошатній шкільній формі, з величезним букетом квітів у руках. З фотокартки на нього дивилося дуже серйозне дитяче обличчя з глибокими темними очима, точно як у загиблого Дмитра. Богдан довго не міг відірвати погляд від цього знімка, занурившись у важкі роздуми.
Він думав про те, що хоча донька його найкращого друга і росте без рідного батька, але в цьому житті вона точно не пропаде. Він дав непорушну обіцянку піклуватися про неї, і свого слова він стримає будь-що-будь. Термін продовжував тягнутися своєю чергою: минув п’ятий рік, за ним шостий. До моменту закінчення цієї тривалої ходки Богдану виповнилося сорок один рік. На його скронях рясно проступила благородна сивина, руки вкрилися сіткою нових шрамів, але спина залишалася як і раніше бездоганно прямою.
Його залізний характер нітрохи не змінився, залишившись таким же твердим і непохитним. За всі сім довгих років, проведених у колонії, Коваль жодного разу серйозно не порушив установлений адміністрацією режим і ніколи не пішов урозріз із злодійськими поняттями. До кінця терміну його авторитет серед зеків зріс багаторазово порівняно з першими днями відсидки. Довгоочікуване звільнення настало спекотного літа дві тисячі восьмого року. Був спекотний липневий день, коли Богдан з невеликою потертою сумкою в руках ступив за важкі тюремні ворота.
На свободі його радо зустрів вірний кореш на автомобілі, який одразу ж повіз авторитета, що звільнився, у рідний Харків. Насамперед, не заїжджаючи навіть на орендовану квартиру, Богдан поїхав провідати Оксану. Це була все та ж до болю знайома трикімнатна квартира, ось тільки фарба на стінах у під’їзді сильно облупилася. Оксана помітно постаріла за ці роки: її волосся повністю покрилося білою сивиною, а обличчя поорали глибокі зморшки турбот. Побачивши гостя, жінка міцно обняла Богдана і не змогла стримати щирих сліз радості. Оленка скромно стояла у вузькому коридорі.
Це була вже десятирічна, трохи худенька дівчинка з кумедними косичками. Вона дивилася на суворого Богдана дуже уважно і серйозно. Чоловік повільно присів перед нею на коліна і простягнув свою велику, мозолисту руку. «Здрастуй, Оленко. Я дядько Богдан, найближчий друг твого покійного тата». Дівчинка мовчки, але впевнено потиснула протягнуту руку, а потім вимовила тихим, але твердим голоском: «Мама мені багато про вас розповідала. Це ж ви всі ці роки нам допомагали». «Допомагав і обов’язково буду допомагати далі.
Я твердо обіцяв це твоєму батькові», — серйозно відповів Богдан. Оленка розуміюче кивнула у відповідь. В її глибоких темних очах читалося зовсім недитяче, майже доросле розуміння складних життєвих реалій. Після цієї теплої зустрічі Богдан остаточно осів на свободі. Він зняв собі вельми скромну однокімнатну квартиру на тихій околиці Харкова і почав поступово, без зайвої метушні повертатися до своїх колишніх справ. Кримінальний світ міста кардинально змінився за ті сім років, що він провів за ґратами.
На вулицях правили бал абсолютно нові авторитети — переважно молоді, гранично агресивні та безпринципні відморозки. Старі, непорушні злодійські поняття стрімко розмивалися і втрачали свою цінність. Богдан розсудливо волів триматися осторонь від нової великої кримінальної гри. Його вік був уже не той, та й колишнього юнацького запалу помітно поменшало. Тепер він працював переважно як авторитетний консультант: мирно вирішував складні комерційні суперечки, давав мудрі поради бізнесменам і стабільно отримував за це свій справедливий відсоток. Життя текло тихо, але цілком стабільно і безбідно.
Головним сенсом і центром його життя стала підростаюча Оленка. Богдан узяв за правило відвідувати їх з Оксаною як мінімум раз на тиждень. Зазвичай він приходив у гості по суботах, приносячи повні пакети якісних продуктів і передаючи конверти з грошима. Оленка швидко звикла до регулярних візитів дядька Богдана. Вона чудово знала, що цей суворий чоловік довго сидів у в’язниці, і розуміла, ким він є по життю, але зовсім його не боялася. Дівчинка бачила, з якою безмежною довірою і повагою ставиться до нього її рідна мати.
Роки йшли, і Оленка перетворювалася на дуже розумну, розважливу і серйозну дівчину, яка чудово вчилася в школі і обожнювала читати книги. Богдан іноді цікавився її шкільними успіхами, і вона з великим бажанням розповідала йому про свої оцінки. Їй легко давалися складні математичні формули, вона щиро любила класичну літературу і захоплювалася історією. Суворий злодій уважно слухав її розповіді, схвально кивав головою і відчував у грудях щось, дуже схоже на справжню батьківську гордість за дитину, яка хоч і не була йому рідною по крові, але стала такою по духу.
До початку дві тисячі десятого року Оленка успішно закінчила дев’ятий клас загальноосвітньої школи. У свої чотирнадцять років це була витончена, худенька дівчина з тими самими неймовірно серйозними очима свого батька Дмитра. Вона твердо вирішила вступати до медичного училища, оскільки всім серцем мріяла стати кваліфікованою медсестрою і допомагати хворим людям. Оксана повністю підтримала благородний вибір доньки, проте скромних заощаджень сім’ї катастрофічно не вистачало на оплату якісного навчання. Дізнавшись про цю проблему, Богдан приїхав до них наступного ж дня.
Він мовчки поклав на кухонний стіл пухкий конверт, у якому лежала сума, що з лишком покривала не тільки весь курс майбутнього навчання, а й супутні витрати на життя студентки. «Що це таке, дядьку Богдане?» — недовірливо запитала Оленка, дивлячись на пачку гривень. «Це гроші на твоє навчання. Твій покійний батько дуже хотів би, щоб ти вивчилася і стала людиною, а я обіцяв йому в усьому тобі допомагати. Бери ці гроші сміливо, вчися старанно і ні про що не турбуйся, забезпечувати тебе — мій святий обов’язок».
Оленка без проблем склала вступні іспити і стала студенткою медичного училища. Її навчання тривало три довгих і насичених роки, з дві тисячі десятого по дві тисячі тринадцятий. Богдан продовжував уважно стежити за успіхами своєї підопічної здалеку. Оксана регулярно розповідала йому по телефону, як блискуче її донька справляється з навчальним навантаженням. Перша складна практика в міській лікарні, безсонні ночі перед іспитами, важкі перші чергування у відділенні — Оленка з честю долала всі труднощі і ніколи ні на що не скаржилася.
Однак на початку фатального дві тисячі тринадцятого року в їхню сім’ю прийшла біда — Оксана серйозно захворіла. Спочатку постійну слабкість списували на банальну втому і стрес, але незабаром почалися сильні, нестерпні болі в ділянці живота. Проведене медичне обстеження прозвучало як вирок: лікарі діагностували рак шлунка на важкій, третій стадії. Дорогоцінний час було згаяно, і лікування почалося занадто пізно. Почалася низка виснажливих курсів хіміотерапії, нескінченні лікарняні палати і нестерпні муки жінки, що згасала.
Богдан без вагань оплачував абсолютно всі виставлені рахунки. Він діставав дефіцитні імпортні ліки, наймав найкращих професорів і оплачував найкомфортніші платні палати. Але навіть передова медицина виявилася безсилою перед обличчям смертельної хвороби, яка зайшла занадто далеко. Оленці довелося взяти академічну відпустку і кинути улюблене навчання на пів року, щоб цілодобово доглядати за вмираючою матір’ю. Богдан приїжджав до лікарні кожного божого дня без винятків. Він годинами сидів поруч із ліжком Оксани і просто мовчав, підтримуючи її своєю присутністю.
Жінка буквально танула на очах у близьких людей. До настання дощової осені у неї вже не вистачало сил навіть на те, щоб просто піднятися з ліжка. Розмовляти їй ставало дедалі важче, але розум залишався кришталево ясним до самого кінця. Наприкінці жовтня Оксана слабким голосом покликала до себе Богдана і попросила Оленку ненадовго вийти з палати. Авторитет важко опустився на стілець поруч із лікарняним ліжком. Виснажена жінка насилу взяла його за руку — її пальці були неймовірно холодними і лякаюче кістлявими.
«Богдане, послухай мене… Моя Оленка скоро залишиться в цьому світі зовсім одна. Благаю, скажи, що ти її не кинеш?» — прошепотіла Оксана. «Я дав клятву Дімі багато років тому, і тепер клянуся тобі. Вона прекрасна, розумна і добра дівчинка, але їй важко без сім’ї. Я завжди буду поруч із нею, до самого свого останнього подиху». Оксана слабо кивнула на знак подяки, з полегшенням видихнула, і по її запалих щоках покотилися гіркі сльози. «Дякую тобі величезне, Богдане. Дякую за те, що завжди тримав своє слово. Мій Діма точно знав, якій людині можна довіряти».
Через три дні серце Оксани назавжди зупинилося. Процедура похорону пройшла дуже тихо і без зайвого шуму. Оленка трималася з останніх сил, вона не ридала вголос, тільки її юне обличчя стало таким же білим, як мармурові плити на могилах. Дівчина невідривно дивилася в сиру землю, а Богдан невідлучно стояв поруч, важко поклавши свою міцну руку на її тендітне плече. Коли нечисленні проводжаючі розійшлися по домівках, Оленка повільно обернулася до свого захисника. «Дядьку Богдане, ось тепер я залишилася на білому світі зовсім одна», — вимовила вона надламаним голосом…
