Настало п’ятнадцяте листопада дев’яносто сьомого року. О третій годині пополудні Богдан і Дмитро виїхали з рідного Харкова на непримітних жигулях шостої моделі. За кермом упевнено сидів Дмитро. Дорога була рясно засипана мокрим снігом, а низьке небо тиснуло свинцевою сірістю. Майже весь довгий шлях чоловіки зберігали напружене мовчання. Богдан безвідривно дивився в замерзле бічне вікно, методично прокручуючи в голові всі можливі варіанти майбутньої важкої розмови. Дмитро нервово курив одну сигарету за іншою, струшуючи сірий попіл у вузьку щілину прочиненого вікна.
Покинута база відпочинку стояла в глухому сосновому лісі, приблизно за сотню кілометрів від міської межі. У радянські часи тут весело проводили відпустку заводські роботяги, але потім фінансування припинилося, і місце повністю занепало. Дерев’яні будиночки зяяли вибитими шибками, територія густо заросла бур’яном, а будь-яка охорона була повністю відсутня. Це було ідеальне, глухе місце для проведення таємної кримінальної зустрічі. Кореші приїхали на місце до шостої години вечора, коли на ліс уже стрімко опускалися густі сутінки.
Важку чорну «Волгу» дніпровських бандитів вони помітили відразу — машина самотньо стояла біля самого крайнього і відносно цілого котеджу. Дмитро акуратно припаркував свої жигулі по сусідству, і чоловіки вийшли на морозне повітря. Холод помітно міцнішав, і при кожному видиху з рота виривалися густі хмаринки білої пари. Богдан звичним рухом перевірив заряджений пістолет, надійно захований під теплою курткою. В обоймі пістолета Макарова вистачало патронів на будь-який непередбачений випадок. Дмитро теж був озброєний і готовий до будь-яких сюрпризів.
Згідно зі старими злодійськими поняттями, на мирних переговорах категорично забороняється діставати стволи, але мати при собі зброю вважалося цілком розумним запобіжним заходом. Вони рішуче відчинили скрипучі двері й увійшли всередину котеджу. У невеликому приміщенні виявилося жарко натоплено, а тьмяне жовте світло виходило від старої гасової лампи, оскільки електрику тут давно відрізали. У центрі кімнати стояв грубий стіл і чотири розхитані стільці. Тарас Лях сидів обличчям до вхідних дверей, а грізний Вадим Сторож розташувався по праву руку від свого боса. Побачивши прибулих, обидва дніпровські авторитети мовчки піднялися на ноги.
Чоловіки обмінялися короткими, сухими вітаннями, принципово обійшовшись без традиційних рукостискань, і зайняли свої місця. Богдан сів точно навпроти Тараса, а Дмитро розташувався поруч зі своїм другом. Розмова з перших же секунд набула вкрай напруженого і ворожого обороту. Тарас безапеляційно гнув свою колишню лінію, звинувачуючи опонентів у всіх гріхах. Він заявляв, що харківські нахабно порушили всі негласні домовленості і зобов’язані негайно повернути товар. Богдан заперечував йому гранично спокійно, але з крижаною твердістю в голосі, наводячи свої вагомі аргументи.
Він наполягав, що торгова угода була абсолютно чистою і всі досягнуті раніше домовленості були дотримані до останньої літери. Суперечка тривала більше години, голоси переговірників ставали дедалі гучнішими і різкішими. Дмитро зберігав похмуре мовчання, лише підозріло примруживши очі. Його розвинена інтуїція підказувала, що навколо відбувається щось явно недобре. Близько пів на восьму вечора вхідні двері котеджу з гуркотом відчинилися. У приміщення стрімко увірвалися троє міцних бійців, озброєних автоматами Калашникова, готовими до стрільби на ураження.
Богдан і Дмитро миттєво схопилися зі своїх місць, інстинктивно потягнувшись руками до захованих пістолетів, але чорні дула автоматів уже дивилися їм просто в груди. Тарас вальяжно відкинувся на спинку стільця і гидко усміхнувся. «Сиди рівно, Коваль, наша розмова офіційно закінчена. Весь спірний товар належить нам, і солідну компенсацію ми теж отримаємо. А ти зараз поїдеш разом із нами, і будеш сидіти в підвалі, поки твої харківські братки не виконають усі наші умови до останньої копійки». Це була нахабна, безмежна засідка і чистої води підстава.
Богдан до скрипу стиснув зуби, гарячково прораховуючи в умі можливі варіанти порятунку. Він розумів, що просто зараз їх навряд чи вб’ють, оскільки це викличе занадто багато непотрібного шуму і небезпечних наслідків. Швидше за все, їх планували забрати в полон, тримати в заручниках і цинічно торгуватися за викуп. Але для злодія в законі подібне полонення означало незмивне приниження і нищівний удар по кримінальному авторитету. Однак Дмитро оцінив ситуацію зовсім інакше і вирішив діяти негайно.
Він зробив різкий, невловимий ривок, блискавично вихопив свій пістолет і вистрілив у найближчого бойовика з автоматом. Куля точно увійшла в плече бандита. Той несамовито закричав від болю, а його автомат мимоволі дав довгу чергу в дощату стелю. Решта стрільців у замішанні розгорнули зброю в бік Дмитра. Користуючись моментом, Богдан рвонув до рятівних дверей, тоді як вірний друг прикривав його відхід. Пролунали ще два оглушливі пістолетні постріли, що змусили Тараса і Вадима боягузливо попадати на брудну підлогу.
Друзі кулею вискочили з задушливого котеджу в рятівну темряву і обпікаючий сніг, чуючи за спиною розлючені крики. Вони щосили бігли до своєї припаркованої машини, і порятунок здавався вже зовсім близьким. Дмитро біг трохи попереду, а Богдан слідував прямо за ним. Раптово тишу лісу розірвала довга автоматна черга. Богдан відчув сильний, тупий поштовх в область спини і з розмаху рухнув обличчям у холодний замет. У перші секунди він навіть не зміг зрозуміти, чи смертельно він поранений, чи ще живий.
Стиснувши зуби, Коваль спробував піднятися на ноги. Помітивши падіння товариша, Дмитро різко розвернувся, безстрашно підбіг до нього, міцно схопив за комір куртки і волоком потягнув до рятівних жигулів. Слідом їм пролунала ще одна довга черга. Дмитро якось дивно смикнувся всім тілом, але своєї залізної хватки не послабив. Він з останніх сил дотягнув Богдана до шістки, відчинив дверцята і буквально заштовхнув друга в салон. Потім сам застрибнув на водійське сидіння і тремтячими руками завів двигун лише з третьої спроби.
Машина з пробуксовкою рвонула з місця, розкидаючи колесами сніг. Свинцеві кулі гулко стукали по металевому кузову, а заднє скло з противним дзвоном розлетілося вщент. Дмитро втиснув педаль газу в підлогу, і старенький автомобіль на величезній швидкості понісся засніженою, звивистою лісовою дорогою. Проїхавши близько кілометра, Богдан зумів сісти рівно і швидко оглянув себе. Його щільна куртка виявилася розірвана на спині, але саме тіло дивом уникло серйозних пошкоджень. Смертоносна куля пройшла лише по дотичній, порвавши тканину, але не зачепивши життєво важливих органів. Йому казково пощастило.
Коваль з полегшенням обернувся до Дмитра. Той сидів, сильно зсутулившись над рульовим колесом, а його ліва рука судомно притискала правий бік. Крізь зблідлі пальці рясно сочилася темна, густа кров. «Діма, брате, тебе поранило!» — з жахом вигукнув Богдан. «Нічого страшного, прорвемося, доїдемо», — відповів Дмитро хрипким голосом, що зривався, а його обличчя стало мертвотно-блідим. Богдан миттєво усвідомив, що поранення вкрай серйозне, і це аж ніяк не проста подряпина.
Дмитро з останніх сил вів виляючу машину однією здоровою рукою, поки друга продовжувала затискати глибоку рану. Кров важкими краплями падала на обшивку сидіння і заливала гумовий килимок на підлозі. Чоловік дихав дуже важко, з надривом, пропускаючи кожен другий вдих. «Гальмуй негайно, пусти мене за кермо!» — скомандував Богдан. «Все нормально, я зможу, доїдемо», — уперто прошепотів поранений. Але проїхавши ще близько десяти кілометрів, Дмитро остаточно втратив сили і звернув на засніжене узбіччя.
Жигулі смикнулися і заглохли. Голова Дмитра безсило впала на пластикове кермо. Богдан кулею вискочив із салону, оббіг машину спереду і відчинив водійські двері. Поранене тіло друга важким вантажем сповзло прямо в його підставлені руки. Тепла куртка Дмитра наскрізь промокла від рясної крововтрати. Автоматна куля увійшла глибоко в лівий бік, сильно нижче ребер. «Тримайся, Дімо, благаю, зараз я миттю довезу тебе, лікарі обов’язково допоможуть і витягнуть», — заклинав Богдан, намагаючись перев’язати рану.
Дмитро з величезними зусиллями відкрив потьмянілі очі, подивився в обличчя своєму названому братові і спробував слабо посміхнутися. «Не довезеш ти мене, братику, я це точно знаю. Послухай уважно… Оксана, моя маленька Оленка… Подбай про них, благаю, дай мені своє слово». Богдан відчайдушно закивав: «Обіцяю, слово даю пацанське! Тільки ти тримайся, не здумай відключатися!». «Дай мені клятву по-справжньому, як братові рідному. Оленка — це моя рідна кров. Обіцяй, що ти станеш для неї батьком замість мене».
Богдан щосили стиснув холодну руку друга. «Клянуся своїм життям, буду оберігати її, як найріднішу на світі». Дмитро полегшено кивнув і з шумом видихнув залишки повітря з легенів. Його очі повільно закрилися назавжди. Переривчасте дихання зупинилося, і тіло обм’якло. Богдан залишився сидіти на засніженому узбіччі порожньої дороги, дбайливо притискаючи до грудей мертвого друга. З неба великими пластівцями падав м’який сніг, і навколо панувала абсолютна, оглушлива тиша.
Всередині у Коваля утворилася крижана, всепоглинаюча порожнеча. Вперше за багато років суворого кримінального життя він відчув, як до горла підступає щось, дуже схоже на гіркі сльози. Він не дозволив собі заплакати вголос, адже справжні злодії не плачуть. Але величезна залізна грудка міцно застрягла в його пересохлому горлі. Тієї ж ночі він привіз бездиханне тіло товариша назад до Харкова. Пишні похорони відбулися рівно через три дні, зібравши величезну кількість кримінального люду.
Оксана невтішно ридала, схилившись над відкритою дубовою труною чоловіка. Маленька Оленка перелякано чіплялася за поділ материнської спідниці, зовсім не розуміючи страшного сенсу того, що відбувається. Богдан нерухомо стояв трохи віддалік, з обличчям, що закам’яніло від горя. На самому кладовищі, коли важку труну на мотузках почали опускати в сиру землю, авторитет нечутно підійшов до самого краю розверзнутої могили. Дуже тихо, щоб його слова почула тільки сира земля, він твердо повторив свою клятву: «Діма, я тобі обіцяв, і я все обов’язково зроблю. Оленка стане для мене рідною донькою».
Це було непорушне слово злодія. Починаючи з того трагічного дня, Богдан Коваленко добровільно звалив на свої плечі повну відповідальність за долю сім’ї Дмитра Морозенка. Віднині це стало його найголовнішим, священним обов’язком у житті. Одразу після важких похоронів Богдан приїхав у квартиру до вбитої горем Оксани. Це була все та ж до болю знайома панельна п’ятиповерхівка в спальному районі. Жінка відчинила двері, її обличчя було сильно опухлим, а очі почервоніли від нескінченних сліз. Маленька Оленка мирно спала у своєму візку прямо в тісному передпокої.
Богдан по-господарськи пройшов на крихітну кухню і важко опустився на стілець навпроти вдови. Він говорив тихо, але гранично чітко і виключно по справі. «Оксано, я дав клятву Дімі, що завжди буду вам допомагати. Потрібні гривні чи якась допомога — просто кажи без сорому. Коли Оленка підросте і піде вчитися, я повністю забезпечу її майбутнє. Віднині це мій святий обов’язок». Жінка лише слабо кивнула у відповідь, навіть не знайшовши в собі сил підняти заплакані очі. Її зірваний голос зрадницько тремтів.
«Дякую тобі величезне, Богдане. Я точно знаю, що ти нас ніколи не кинеш. Діма завжди з гордістю говорив, що Коваль свого слова тримає міцніше за сталь». І Богдан дійсно стримав обіцянку, повністю взявши на себе фінансову та моральну опіку над сім’єю загиблого брата. Практично щотижня він стабільно передавав їм необхідні грошові кошти. Іноді він надсилав конверти через своїх найнадійніших і перевірених людей, а часом привозив гроші особисто. Суми були не захмарними, але цілком достатніми для того, щоб Оксана з донькою ні в чому не мали потреби.
Жінка так і не вийшла на роботу, присвятивши всю себе вихованню маленької доньки. Оленка росла дуже здоровою, активною і веселою дитиною на радість матері. Богдан заходив до них у гості не надто часто, але робив це із завидною регулярністю. Він із затаєною ніжністю спостерігав, як малеча спочатку повзає по підлозі, потім робить свої перші невпевнені кроки і вимовляє кумедні перші слова. У ці рідкісні моменти суворий авторитет відчував у душі дивну, зігріваючу теплоту, яка була зовсім незвичною для людини злодійської масті.
Але він завжди пам’ятав, що робить це не заради забави, а виконуючи свій священний, непорушний обов’язок перед загиблим братом. Що стосується затяжної війни з дніпровською братвою, то вона завершилася вельми стрімко. Після тієї підлої засідки в лісі Тарас Лях резонно розсудив, що розлючений Коваль відповість максимально жорстко і безжально. Саме так усе й сталося насправді. Богдан особисто спланував і блискуче організував серію нищівних ударів у відповідь по бізнесу ворога. Його бійці спалили дотла два великих оптових склади, підірвали особистий автомобіль Вадима Сторожа і відправили в реанімацію трьох збирачів данини…
