Могила Дмитра виявилася дуже доглянутою і чистою, адже Оленка намагалася приїжджати сюди щороку, поки жила в рідному місті. Богдан з важким серцем встав перед суворим гранітним пам’ятником, з якого на нього дивився молодий, тридцятип’ятирічний друг з такою знайомою, живою посмішкою. Старий злодій неймовірно довго і невідривно дивився на цю вицвілу фотографію, а потім промовив дуже тихо, щоб його слова почув тільки покійний друг під сирою землею: «Діма, братику, я повністю виконав свою обіцянку. Твоя Оленка виросла прекрасною людиною, міцно встала на ноги і знайшла свій шлях у житті.
Я захищав її все життя, як і клявся тобі, і тепер вона завжди буде поруч зі мною. Ти можеш спати абсолютно спокійно, брате, твоя дитина в повній безпеці». Оленка стояла зовсім поруч із ним, ніжно стискаючи його грубу, натруджену руку, і по її обличчю безперервним потоком текли гарячі сльози. Вона практично не пам’ятала свого рідного батька, адже їй був лише один рочок у той страшний день, коли його не стало. Але суворий дядько Богдан повністю замінив їй рідного тата, ставши для неї найнадійнішою опорою, непорушним захистом і єдиною справжньою сім’єю в цьому жорстокому світі.
Вони простояли біля могили ще якийсь час, мовчки віддаючись своїм думкам, а потім сіли в машину і назавжди покинули це місце. Повернувшись у свою затишну Одесу, вони більше ніколи не приїжджали до Харкова, назавжди залишивши своє похмуре минуле в сирій землі та в потаємних куточках пам’яті. Їхнє щасливе майбутнє було тут, на залитому сонцем півдні. Зима і весна двадцять шостого року пройшли для них в абсолютному спокої та гармонії. Богдан продовжував справно нести свої нічні чергування на базі, а Оленка рятувала життя в операційній. Їхній побут був розміреним і тихим, без будь-яких різких потрясінь.
Час від часу в Одесу приїжджали в гості старі, перевірені кореші Богдана з Харкова, щоб посидіти за накритим столом, випити по чарці і з ностальгією згадати колишні, лихі часи. Богдан завжди радо приймав гостей, але при цьому чітко і недвозначно давав зрозуміти, що тримає дистанцію. Його кримінальне життя залишилося далеко в минулому, і повертатися в цей кривавий вир він категорично не збирався. Того ж року на роботі Оленка познайомилася з дуже хорошим, молодим і перспективним хірургом. Хлопцеві було тридцять два роки, і між ними швидко зав’язалися теплі романтичні стосунки.
Богдан, придивившись до обранця доньки, повністю схвалив її вибір, оскільки хлопець виявився вельми гідною людиною з хорошої, порядної сім’ї. Старий злодій чудово розумів, що у свої двадцять вісім років Оленці вже давно пора було влаштовувати своє особисте життя і створювати власне, сімейне гніздечко. До початку спекотного літа їхні стосунки переросли в щось більше, і закоханий лікар зробив дівчині офіційну пропозицію руки і серця, на яку Оленка відповіла щасливою згодою. Дату скромного весільного торжества призначили на середину осені, і Богдан тихо, але безмежно радів за свою названу доньку, усвідомлюючи, що його священна клятва тепер виконана абсолютно до кінця.
Весілля пройшло дуже скромно і душевно, виключно у вузькому колі найближчих людей. Оленка блищала в сліпучо білій сукні, випромінюючи неймовірне щастя і непідробну радість. Богдан сидів за святково накритим столом, з ніжністю дивився на усміхнену наречену і подумки розмовляв з покійним другом: «Дивись, Діма, твоя дівчинка сьогодні по-справжньому щаслива, а значить, я не дарма прожив своє життя і свого слова стримав». Незабаром після весілля молодята переїхали жити у свою квартиру, а Богдан залишився один у їхній орендованій однушці, але він зовсім не відчував від цього смутку.
Він розумів, що такий природний хід речей: діти виростають і відлітають з батьківського гнізда будувати своє власне життя. Свій головний борг перед другом він виплатив сповна, і тепер мав повне моральне право пожити залишок своїх днів виключно для себе в заслуженому спокої. Він продовжував працювати скромним нічним охоронцем, насолоджуючись тишею і умиротворенням. Іноді Оленка разом зі своїм чоловіком приїжджали до нього в гості на сімейні обіди. У ці моменти вони багато сміялися, обговорювали домашні клопоти, і Богдан з глибоким задоволенням розумів, що все в його житті склалося саме так, як і мало статися.
Теплими одеськими вечорами, сидячи на маленькому балконі з кружкою міцного чаю, Богдан часто згадував своє нелегке, звивисте минуле. Тридцять втрачених років у сирих в’язницях, сім важких ходок, жорстоке злодійське життя — чи варте було все це того, щоб у підсумку опинитися тут? Він так і не знайшов однозначної відповіді на це складне питання. Але в одному він був абсолютно і непохитно впевнений: ту саму священну клятву, дану Дмитру над його розверзнутою могилою, він виконав з бездоганною честю. Він захистив маленьку Оленку від усіх життєвих негараздів, гідно виростив її і твердо поставив на ноги.
Його неоплатний борг перед покійним братом був виплачений сповна, і саме в цьому полягала його справжня, чоловіча сила. Ця сила вимірювалася зовсім не в пудових кулаках чи кримінальному авторитеті, а в непорушній вірності одного разу даному слову. Справжній злодій у законі зобов’язаний тримати своє слово до самого кінця, чого б це йому не коштувало в підсумку. І Богдан Коваленко стримав його за будь-яку ціну. Саме тому тепер, вперше за довгі десятиліття, він спав абсолютно спокійно, не маючи більше жодних боргів ні перед живими, ні перед мертвими людьми.
Ця дивовижна історія Богдана Коваля наочно вчить нас того, що справжній, гідний чоловік завжди зобов’язаний тримати своє слово, безстрашно захищати тих, хто слабший, і ніколи не боятися платити найвищу ціну за свої непорушні життєві принципи. Бездоганна вірність своєму обов’язку, незаплямованій честі та світлій пам’яті близьких людей — ось ті самі якості, які роблять звичайну людину Людиною з великої літери, незалежно від того, який складний і звивистий шлях вона одного разу обрала.
