Вона відступила від Кіри, розвернулася і майже бігом кинулася до дивана. Руки її тремтіли. Вона схопила свою величезну сумку, плед, який кинула там. Рухи її були метушливими, панічними. Вона метнулася до того місця, де залишила свої туфлі, ледь не впавши, нагнулася і почала спішно їх натягувати, навіть не намагаючись сісти. Вона забула про свої в’язані капці, що сиротливо лежали під диваном, як залишені прапори розбитої армії. Схопивши пальто, вона, не попрощавшись, не поглянувши більше ні на кого, рвонула до вхідних дверей, загриміла замком і вискочила на сходову клітку.
Грюкнули двері ліфта. Все.
І тільки тоді Роман отямився. Він скочив з крісла, і його обличчя було спотворене відчаєм і докором.
— Кіро! Навіщо ти так? — закричав він, і в його голосі дзвеніли сльози образи. — Це ж моя мама! Вона літня людина, у неї серце хворе!
Він дивився на неї так, ніби вона скоїла страшний злочин. Ніби це вона, а не його мати, щойно намагалася принизити і розтоптати людину в її ж власному домі. В його очах вона була жорстоким, безсердечним монстром, що образив стару, беззахисну жінку.
Кіра мовчки дивилася на нього. Вся та любов, ніжність, всі ті надії, що вона пов’язувала з ним — все це вигоріло дотла у вогні цього вечора. Перед нею стояв чужий, жалюгідний чоловік, інфантильний мамин синок, який готовий був згодувати свою жінку ненаситній матері, аби тільки самому залишитися в зоні комфорту.
Вона нічого не відповіла. Вона просто підняла руку і мовчки вказала йому на двері. Цей жест був страшніший за будь-який крик, будь-яке звинувачення. Він був остаточним, безповоротним. Він означав: «Ти з нею? Тож іди за нею. Ваше місце там, за цими дверима, не тут».
Роман завмер. Він дивився то на неї, то на двері. В його очах була паніка. Він не хотів цього. Він хотів, щоб усе було як раніше, щоб Кіра була зручною і терплячою, а мама задоволена. Він хотів, щоб вона зараз заплакала, вибачилася, попросила його залишитися. Але вона не плакала. Вона стояла пряма, холодна, як статуя, і в її очах не було нічого, крім порожнечі.
— Кіро! — прошепотів він.
Вона не відповіла, тільки ледь помітно хитнула головою в бік виходу. Він зрозумів. Зрозумів, що це кінець. Згорбившись, він повільно пішов до дверей. Біля самого порога він помітив сірі капці. Він нагнувся, підняв їх, потримав у руках секунду, немов це були останки чогось важливого, а потім, так і не обернувшись, вийшов і тихо прикрив за собою двері. Клацнув замок.
Кіра залишилася одна. Тиша, що нахлинула на неї, була абсолютною. Не мертвою, як під час сварки, а дзвінкою, космічною. У ній не було нічого, крім гулу холодильника на кухні і стуку її власного серця. Вона повільно обвела поглядом свою вітальню. Свою. Вона відвоювала її. Вона відстояла її.
Ноги були ватяними. Вона повільно підійшла до крісла, в якому щойно сидів Роман, і опустилася в нього. Воно ще зберігало його тепло. Вона провела долонею по підлокітнику. Нічого. Ніякого болю, ніякої туги. Тільки втома. Нескінченна, свинцева втома…
Коментування закрито.