Майор закурив, хоча диміти в кабінеті було суворо заборонено. Потім він згадав, що буквально місяць тому твердо пообіцяв доньці кинути цю згубну звичку. Слідчий загасив сигарету й дістав із кишені м’ятний льодяник.
Він перекочував цукерку в роті й напружено думав. У цій гладенькій історії явно щось було не так. Лист від Анни, продаж квартири й виїзд із країни виглядали цілком логічно.
Але реальність була такою, що молодята довгі роки лежали під підлогою дачі. Отже, хтось дуже постарався, щоб їхнє зникнення виглядало цілком добровільним. Хто саме міг піти на такий розважливий крок і навіщо?
Ольшанський рішуче підняв телефонну слухавку. Він зателефонував до довідкового архіву й запросив поточну адресу Віктора Свєтлова. Необхідна інформація надійшла на стіл майора доволі швидко.
Вікторові Семеновичу Свєтлову в дев’яносто п’ятому році було п’ятдесят два роки. Зараз вік чоловіка наближався до п’ятдесяти дев’яти років. Він був офіційно прописаний у приміському районі.
У досьє значилося, що це колишній військовий та учасник закордонної військової кампанії. Через тяжке поранення в праву ногу він отримав інвалідність третьої групи. Із дев’яносто восьмого року Свєтлов перебував на обліку в наркодиспансері з діагнозом хронічний алкоголізм.
Майор акуратно записав адресу до свого робочого блокнота. Він планував поїхати до нього наступного дня. Але спершу сищикові треба було зрозуміти одну вкрай важливу річ.
Кому саме належала ця злощасна дача всі минулі роки? Хто зумів оформити її на себе після раптового зникнення Крилових? Офіційний запит до архіву нерухомості дав вельми цікаву відповідь.
Після дев’яносто п’ятого року дача повноправно значилася за Ігорем Савельєвим. Це був той самий рієлтор з агентства «Новий дім», який проводив угоду з продажу квартири. У наданих документах значилося, що Савельєв отримав дачу за довіреністю від Дмитра Крилова.
Важливу довіреність було нотаріально засвідчено п’ятнадцятого червня дев’яносто п’ятого року, за два дні до зникнення пари. Савельєв спокійно володів дачею до дві тисячі другого року, а потім вигідно продав її. Покупцем тоді виступив нічого не підозрюючий Андрій Кожемякін.
За всіма паперами угода виглядала абсолютно чистою й законною. Але професійне чуття підказувало Ольшанському, що саме тут криється розгадка. І таємниця ця була зарита глибоко під шаром важкого бетону.
Наступного ранку майор вирушив у передмістя за вказаною адресою. Будинок Свєтлова виявився типовою панельною дев’ятиповерхівкою на самій околиці міста. Похмурий під’їзд зустрів сищика запахом сирості й великою кількістю дворових котів.
Старий ліфт, як і слід було чекати, не працював. Ольшанському довелося пішки підніматися на п’ятий поверх. Двері потрібної квартири були оббиті дешевим дерматином, від якого місцями відходила обшивка.
Кнопка електричного дзвінка виявилася неробочою. Слідчому довелося голосно стукати кісточками пальців, але довго ніхто не відчиняв. Нарешті за дверима почувся важкий шаркіт ніг.
Замок сухо клацнув, і двері прочинилися на тонкому ланцюжку. У вузькій щілині показалося сильно змарніле обличчя господаря квартири. Віктор Свєтлов за ці вісім років обзавівся триденною щетиною й червоними від випивки очима….
