Він замахнувся. Я тоді був у кімнаті і почув крик. Вибіг. Побачив його підняту руку, і щось у мені перемкнулося. Старе заводське загартування. Я перехопив його руку.
— Не смій! — сказав я тихо.
Він подивився на мене каламутними очима.
— Ти… Ти хто такий, діду?
— Ти тут ніхто. Це мій дім. Я вас усіх тут…
Він відштовхнув мене. Я впав, вдарився стегном об кут столу. На ранок був величезний синяк. Надя плакала, мазала мені ногу троксевазином.
— Тату, пробач. Він перепив. У нього стрес.
— Надя, йди від нього, — сказав я тоді. — Він тебе зламає.
— Мені нікуди йти, тату. Квартири немає, грошей немає, і… Я люблю його. Ну, або звикла. Кому я потрібна в тридцять два? Кому я потрібна?
Проклята мантра. Скільки жінок терплять побої, пияцтво, приниження тільки через цей страх — бути непотрібною, бути самою. І ось тепер вона знайшла в собі сили. Вона зробила крок. Вона врятувала мене. А я? Я поїхав, залишивши її прикривати мій тил. Старий ідіот.
В’їзд до Києва зустрів мене морем червоних вогнів. Стоп-сигнали тяглися до горизонту. Фури буксували на підйомах, легковики тулилися до узбіч. Я звернув на путівець, що вів через промзону. Я знав цю дорогу, їздив тут ще в дев’яностих на завод. Там ями по коліно, але заторів бути не повинно. «Нива» пірнула в темряву. Світло фар вихоплювало бетонні паркани з колючим дротом, остови кинутих гаражів, зграї бродячих собак з палаючими очима. Машину кидало з боку в бік, підвіска стогнала, але ми пробивалися.
Я під’їхав до будинку на Троєщині через годину. Вікна на дев’ятому поверсі були темними. Це було найгірше. Темрява — це невідомість.
Я заглушив мотор у дворі, в темному кутку за трансформаторною будкою. Витягнув ключ запалювання. Що робити з грошима? Залишати в машині небезпечно. Тягти з собою — безумство. Я прийняв рішення. Витягнув з багажника старий промаслений чохол від запасного колеса. Засунув пакет з грошима туди. Зверху накидав ганчір’я, якихось гайкових ключів для ваги і звуку. Тепер це виглядало як просто старе колесо або мотлох. Закинув цей згорток під днище сусідньої «Газелі», яка стояла тут на приколі вже років зо два, вросла в землю. Снігом припорошить за п’ять хвилин. Ніхто не знайде.
У під’їзд зайшов з кимось із сусідів. Пощастило, домофон не довелося зламувати. Ліфт не працював. Знову. Я біг сходами на дев’ятий поверх. Серце калатало так, що віддавалося в скронях гулкими ударами молота. Артритне коліно горіло вогнем, але болю я не відчував.
Двері в квартиру були прочинені. Тонка смужка темряви. Замок зламаний, личинка вивернута з м’ясом. Я завмер. Втягнув повітря. Пахло перегаром, розбитими парфумами (Надиними улюбленими «Шанель», які я дарував їй на Восьме березня) і чимось металевим. Кров’ю?
Я штовхнув двері. Вони скрипнули.
— Надю!
Тиша. Я увійшов до коридору. Під ногами хруснуло скло. Дзеркало в передпокої було розбите. Осколки усіяли підлогу, як алмазна крихта. У квартирі панував погром. Речі вивернуті з шаф. Ящики комода висмикнуті і перевернуті. Він шукав гроші. Він зрозумів, що їх немає, і в люті розніс квартиру.
Я пройшов у кухню. Порожньо. У вітальню. Порожньо. Заглянув у ванну. Там, на підлозі, згорнувшись у клубок між пральною машиною і кошиком для білизни, сиділа Надя. Вона була жива. Обличчя в саднах. Губа розбита. З носа текла тонка цівка крові, вже запечена. На шиї багряні плями, сліди пальців.
— Надю…
Я впав перед нею на коліна. Вона здригнулася всім тілом, закрила голову руками.
— Не бий! Не бий! Я не знаю, де він! Я не знаю!
— Надійко… Це я. Тато.
Вона повільно опустила руки. Одне око у неї запливло. Друге дивилося на мене з диким тваринним жахом, який поступово змінювався впізнаванням.
— Тату? — прошепотіла вона. — Ти повернувся? Навіщо? Він же вб’є тебе.
— Де він? — запитав я жорстко.
— Пішов. Хвилин двадцять тому. Він… він бив мене. Вимагав сказати, куди ти поїхав. Я мовчала. Я сказала, що ти поїхав на вокзал, на потяг до Харкова. Що ти з глузду з’їхав і вирішив їхати до друга юності. — Вона спробувала посміхнутися розбитими губами. — Я брехала, тату. Як ти вчив. До останнього.
— А він?
Коментування закрито.