— Чудове місце, — сказав я, дивлячись йому в очі. — Беремо!
Віталік посміхнувся. Він вирішив, що старий остаточно з’їхав з глузду. Але саме в той момент, стоячи під гудячими проводами, я вирішив: я буду боротися. Не заради грошей. Заради Наді. Я повинен витягнути її з цієї ями. Навіть якщо мені доведеться самому лягти в неї.
Я почав грати роль покірного ідіота. Я кивав, посміхався, підписував якісь папірці, які він мені підсовував. Я уважно читав — це були попередні угоди, що не мали юридичної сили без нотаріуса. Я присипляв його пильність.
А Надя… Надя почала свою гру, про яку я дізнався тільки сьогодні, коли відкрив чорний пакет.
Я струснув головою, відганяючи спогади. «Нива» впевнено йшла по засніженій трасі. Попереду з’явився вказівник: «Біла Церква, 40 кілометрів». До села тітки Валі залишалося ще кілометрів сто п’ятдесят.
Я знову подивився в дзеркало заднього виду. Цього разу мені здалося, чи за мною справді прилаштувався чорний джип? Фари сліпили, били дальнім світлом прямо в очі. Я скинув газ. Джип теж уповільнився. Я прискорився. Він теж. Збіг? Чи Віталік уже виявив пропажу?
Серце кольнуло гострою голкою. У нього скрізь зв’язки. У нього «розумний дім». Він міг побачити по камерах, що Надя робила. Він міг повернутися раніше. А якщо він… Якщо він щось зробив з Надею?
Руки вчепилися в кермо так, що кісточки побіліли. Ні. Треба думати холодно. Як вчили на заводі. Аналізувати факти.
Факт перший: Надя написала, що подала на розлучення і що він не сунеться в село.
Факт другий: гроші у мене.
Факт третій: я на старій, але надійній машині.
Джип позаду блимнув фарами і пішов на обгін. Величезний «Ленд Крузер» пронісся повз, обдавши мене сніговою кашею, і полетів уперед. Я видихнув. Параноя. Треба заспокоїтися. Треба доїхати.
У кишені завібрував телефон. Я здригнувся. Дістав старенький кнопковий «Самсунг». Смартфони я не любив — пальці не слухалися сенсора. На екрані висвітилася донька. Я натиснув кнопку відповіді.
— Алло, Надю?
Тиша. Тільки важке дихання.
— Алло, Надійко, ти чуєш?
— Тату… — Голос був чужий, булькаючий. — Тату, він знає. Він…
Зв’язок обірвався. У слухавці запищали короткі гудки, схожі на пульс вмираючого.
Я вдарив по гальмах. «Ниву» занесло, розвернуло на слизькій дорозі, і я дивом не злетів у кювет, зупинившись поперек узбіччя.
Він знає. Значить, гра не закінчена. Вона тільки починається. І тепер ставки — не гроші. Тепер ставка — життя.
Я розвернув машину. Біла Церква почекає. Тітка Валя почекає. Я не можу залишити її там з ним. Я їду назад у пекло, за своєю донькою.
Розворот на трасі в заметіль — це завжди гра в російську рулетку. Зустрічні фари виринають з білої імли раптово, як очі глибоководних чудовиськ. Я крутнув кермо. «Нива» слухняно, хоч і з натужним виттям роздатки, перемахнула через сніговий бруствер розділової смуги. Мене хитнуло. У багажнику глухо вдарився об борт ящик з інструментами, а поруч м’яко шурхнув той самий чорний пакет. Пакет ціною в життя.
Я тиснув на газ, вичавлюючи зі старого мотора всі соки. Стрілка спідометра тремтіла на позначці 110. Для «Ниви» взимку це майже швидкість звуку. Машину трясло. Кермо вібрувало, передаючи тремтіння в руки, в плечі, в саме серце. У голові билася одна думка: «Не встигну». Голос Наді в слухавці, булькаючий, страшний, стояв у вухах. Що він зробив? Вдарив? Замкнув? Чи…
Як я жену зараз цю машину крізь сніговий шторм? Я намагався передзвонити. Абонент тимчасово недоступний. Звісно. Він відібрав телефон або розбив його.
До міста 40 кілометрів. 40 кілометрів крижаного пекла.
Я увімкнув радіо, щоб хоч якось заглушити шум у голові. Крізь перешкоди пробився голос диктора новин:
«Сильні снігопади в столичному регіоні. Оголошено помаранчевий рівень небезпеки. Затори на виїздах досягають дев’яти балів».
Дев’ять балів. Місто стоїть. Значить, я буду пробиватися узбіччями, дворами, тротуарами. Мені плювати.
Поки я летів назад, у пащу звіра, пам’ять підкинула мені ще один епізод. Минулої осені Віталік прийшов додому п’яний. Не просто напідпитку, а в той похмурий, агресивний стан, коли людина шукає привід для бійки. Надя сиділа на кухні, перевіряла уроки у племінника (сестра попросила посидіти). Віталік увірвався, перекинув стілець.
— Ти! — він ткнув пальцем у Надю. — Де мої запонки? Золоті!
— Віталію, я не брала, — тихо сказала вона, закриваючи собою дитину.
— Брешеш! Ти їх продала! Чи твій татусь поцупив?..
Коментування закрито.