— запитав він тихо, поки Віталік перераховував пачки грошей у переговорній. — Квартира з історією, видно. Шкода таку віддавати.
— Впевнений, — збрехав я. — Хочу ближче до природи. Старість, знаєте.
Віталік сяяв. Він був схожий на кота, який не просто з’їв сметану, а впав у чан з нею.
— Все, батя! — ляснув він мене по плечу, коли ми вийшли з банку з важкою сумкою. — Тепер заживемо. Тепер ми королі.
Ми поїхали до них, у ту саму «однокімнатку» на Троєщині. Я увійшов до квартири, і мене накрило. Запах. Запах чужого, незатишного побуту. У передпокої валялося взуття, на вішалці гора курток, у кутку котячий лоток, який давно не прибирали.
— Ну, розташовуйся! — Віталік широким жестом вказав на кухню. — Ось твої хороми. Крісло я розклав, спальник там, подушка. Нормально, по-похідному.
Він заніс сумку з грошима до кімнати і зачинив двері. Я залишився на кухні розміром шість квадратних метрів. Я сів на краєчок старого, продавленого крісла-ліжка.
За вікном шумів проспект, нескінченний потік вогнів. На столі стояла брудна кружка з присохлим обідком кави. Я раптом фізично відчув, як моє життя стислося до розмірів цього крісла. У мене не було свого кутка, не було своєї шафи. Мої речі, пара валіз, стояли в коридорі, заважаючи проходу.
— Ти б валізи на балкон виніс! — крикнув Віталік з кімнати. — Спотикаємося!
Я встав і покірно потягнув валізи на балкон. Там було холодно і сиро. Там валялися старі шини, банки з фарбою, зламані лижі. Тепер там лежало і моє життя.
Увечері того ж дня я почув їхню розмову. Стіни в панельних будинках тонкі, як папір.
— Віталь, ну навіщо готівкою? — шепотіла Надя. Голос у неї був зляканий. — Це ж небезпечно! Десять мільйонів удома тримати!
— Дура ти, Надько! — голос Віталіка був п’яним і владним. — Яка небезпека? Сейф надійний, я на замовлення брав. А в банку вони б засвітилися. Зараз час каламутний, цифровий концтабір. А кеш — це свобода. Завтра ж почну землю оформляти. Ділянка в Конча-Заспі, прикинь? Мужик горить, йому валити з країни треба. Скидає за безцінь. Ми цю ділянку через місяць штовхнемо втридорога.
— А тато? — тихо запитала Надя. — Ти ж обіцяв квартиру йому.
— Обіцяного три роки чекають, — реготнув Віталік. — Переб’ється старий, чи багато йому треба? Тарілка супу та телевізор. Нехай радіє, що не в будинку для літніх людей поки. Хоча, я тут дізнавався, є варіанти…
Мене немов окропом ошпарило. Я лежав на кріслі, накрившись колючим пледом, і кусав губи, щоб не закричати. Значить, так. Значить, не було ніякої новобудови. Не було ніякого «разом». Був план. План з утилізації старого.
Я встав, підійшов до вікна. Десятий поверх. Внизу чорнота двору. Була думка відчинити вікно і ступити. Просто ступити і закінчити цей фарс. Галя б мене там зустріла, пожурила б, звичайно, за слабкість.
Але тут на кухню увійшла Надя. Вона була в нічній сорочці, боса, волосся розпатлане. Вона побачила, що я стою біля вікна, і завмерла. У світлі ліхтаря я побачив її обличчя. На ньому не було тієї байдужості, яку вона демонструвала при чоловікові. На ньому була мука. Вона підійшла до мене впритул, взяла мої руки у свої. Її долоні були крижаними. Вона подивилася на двері в кімнату, переконалася, що ті зачинені, і притиснулася губами до мого вуха.
— Тату! — ледь чутно прошепотіла вона. — Потерпи. Будь ласка, потерпи. Я придумаю що-небудь. Я клянусь тобі. Не роби дурниць.
— Надя! — Я подивився їй в очі. — Ти знала?
Вона заплющилася, і по щоках потекли сльози.
— Я не знала про землю. Я думала, він справді хоче квартиру купити. Він мене заплутав, тату. Він страшна людина. Я боюся його.
У цей момент двері кімнати відчинилися. На порозі стояв Віталік. У трусах, з банкою пива в руці.
— Чого шепочетеся? — гаркнув він. — Змову готуєте?
Надя миттєво відсахнулася від мене, витерла сльози, обличчя стало маскою.
— Татові води налити хотіла, — сказала вона рівним, неживим голосом. — У нього тиск піднявся.
— Тиск! — передражнив Віталік. — Таблетки пий, діду. І спати лягай. Завтра день важкий. Землю їдемо дивитися. Я тебе візьму, щоб ти не думав, що я тебе кидаю. Оформимо на тебе, раз ти такий недовірливий.
Він брехав. Я бачив це по його очах. Але я кивнув.
— Добре, Віталію. На добраніч.
Наступного дня ми поїхали дивитися землю. Це був пустир за Окружною, завалений сміттям, поруч з ЛЕП.
— Ось! — Віталік обвів рукою пейзаж постапокаліпсису. — Перспектива! Тут скоро метро буде. Ціни злетять до небес.
Я дивився на іржаві остови машин, на брудний сніг, на лінії електропередач, що гули над головою. Це була могила. Моя могила…
Коментування закрито.