Щойно двері за ним зачинилися, Надя змінилася. Вона не стала плакати. Вона не стала вибачатися. Вона ввімкнула музичний центр на повну гучність. Якась попса довбала басами так, що вібрували шибки. Вона підбігла до мене, притиснула палець до губ. Потім схопила великий чорний мішок для сміття.
— Тату, сиди і мовчи, — прошепотіла вона мені на вухо, перекриваючи музику. — Нічого не питай.
Вона почала метатися по квартирі. Відчинила сейф (вона знала код) і почала вигрібати звідти все. Не речі. Вона діставала гроші. Пачки грошей. І жбурляла їх у сміттєвий мішок. Зверху накидала якихось ганчірок, старих газет, порожніх коробок з-під взуття. Я дивився на це, нічого не розуміючи. Потім вона вимкнула музику. Обличчя її знову стало кам’яним, злим.
— Збирайся! — крикнула вона вже вголос, спеціально для «розумного будинку». — Я не маю наміру більше терпіти твої витівки!
Вона виштовхала мене в під’їзд, всучила цей мішок. І тут з ліфта вийшов Віталік, що повернувся, — він забув документи. Сцена на сходах була імпровізацією, великою імпровізацією моєї доньки.
Я розплющив очі. Сигарета догоріла до фільтра й обпекла пальці. Я здригнувся, кинув недопалок у попільничку. На вулиці починалася завірюха. Сніжинки падали на лобове скло «Ниви» і тут же танули, перетворюючись на сльози. Я знову подивився на чорний мішок, що лежав на задньому сидінні. Невже?
Серце закалатало десь у горлі. Я потягнувся назад, схопив мішок, рвонув скотч. У ніс вдарив запах старого паперу і банківської фарби. Серед зім’ятих газет і старого ганчір’я лежали вони — цеглини. Тисячні. Багато. А зверху, у вирваному шкільному зошиті, листок у клітинку, складений трикутником. Я розгорнув його тремтячими пальцями. Почерк Наді був квапливим, рваним, літери стрибали.
«Татусю рідний, пробач мені. Я не знала, як сказати. Він поставив скрізь камери і прослушку. Він погрожував, що якщо я пискну, він зробить з тобою щось страшне, підлаштує аварію або отруїть. Він страшна людина, тату. Я подала на розлучення потайки через «Дію». Це всі гроші, що були в сейфі. Забирай їх і їдь. Терміново. Їдь до тітки Валі в село, він туди не сунеться. Він міських боїться, там дільничний твій друг. Я приїду, як тільки зможу вирватися. Я люблю тебе. Не вважай мене зрадницею. Тікай».
Я перечитав записку двічі. Потім тричі. Горло перехопило спазмом. Сльози — гарячі, злі, чоловічі сльози — потекли по щоках, застрягаючи в щетині. Вона не зрадила. Моя дівчинка. Моя Надійка. Вона переграла його. Вона врятувала мене. Я витер обличчя рукавом старого пуховика. Подивився на вікна дев’ятого поверху. Там горіло світло. Я уявив, як Віталік зараз відчиняє сейф, як він бачить порожнечу, як він починає метатися, немов щур у бочці. Злість минула. Залишилася холодна, дзвінка рішучість.
Я повернув ключ у замку запалювання. «Нива» чхнула, кашлянула, але завелася, задоволено замурчавши мотором. Старий кінь борозни не зіпсує. Я ввімкнув першу передачу.
— Ну що, Віталію? — сказав я тихо, вирулюючи з двору в снігову імлу. — Шах і мат тобі, бізнесмен хрінів.
Попереду була дорога. Довга, зимова дорога. Але тепер я знав, куди їду. І я знав, що на мене там чекають.
Дорога з міста була схожа на втечу через чистилище. Снігопад посилювався, перетворюючи Житомирську трасу на біле колихливе полотно. Двірники «Ниви» працювали на межі, з натужним скрипом зчищаючи налиплий мокрий сніг, але я майже не бачив дороги. Я їхав на інстинктах, на м’язовій пам’яті водія з сорокарічним стажем. У дзеркалах заднього виду тонули вогні мегаполіса. Жовті, червоні, хижі.
Мене трясло. Адреналін, який хлинув у кров після прочитання записки, почав відступати, поступаючись місцем крижаному страху. Сім чи вісім мільйонів гривень лежали ззаду в чорному сміттєвому мішку. Це не просто гроші. Це вирок, якщо мене зараз зупинить поліція. Як пояснити патрульному, чому пенсіонер везе в багажнику гори готівки в компанії з брудними ганчірками?
Щоб не збожеволіти від цих думок, я змусив себе думати про минуле. Пам’ять — дивна штука. Вона послужливо підсовувала мені картинки того, як ми з Галею жили. Небагато, але гідно. Як збирали на кооператив, як діставали стінку, як раділи першій машині. Ми жили майбутнім. Ось вийдемо на пенсію — поїдемо в Карпати. Ось Надя вийде заміж — заживемо для себе. Ось дачу добудуємо — будемо там все літо сидіти, чай з м’ятою пити. Синдром відкладеного життя. Ми все відкладали щастя на потім. У сервант. Як кришталеві келихи, які дістають тільки на свята. А свято так і не настало. Прийшов похорон.
Я згадав той день, коли Віталік уперше з’явився в нашому домі. П’ять років тому. Надя привела його знайомитися.
— Тату, мамо, це Віталій. Він підприємець.
Віталік тоді був іншим. Або здавався іншим. Він був одягнений у дешевий костюм, який стовбурчився на плечах. Приніс торт «Київський» і пляшку коньяку «Закарпатський». Він багато посміхався, сипав компліментами Галі, називав мене на ім’я та по батькові з підкресленою повагою.
— Я, Павле Петровичу, людина проста, — говорив він тоді, наливаючи мені чарку. — Зірок з неба не хапаю, але сім’ю забезпечу. Руки є, голова на місці. Головне — крутитися. Зараз час такий. Хто не крутиться, того з’їдають.
Мені він не сподобався одразу. Було в ньому щось слизьке, як у привокзального таксиста, який називає ціну втричі вищу за лічильник, але посміхається тобі в обличчя. Галя, добра душа, тоді цикнула на мене:
Коментування закрито.