— Гості все розуміють! — вона знову обернулася до залу. — Вони розуміють, як це — виростити сина, а потім віддати його в руки такої… такої невдячної тварі!
Вона картинно вхопилася за серце і почала важко дихати:
— Ох, погано мені… Валокордин… Дайте мені валокордин!
Подруги тут же заметушилися, хтось побіг за водою, хтось за аптечкою. Ігор стояв у розгубленості. Частина його хотіла кинутися до матері, заспокоювати її, а інша — бігти з цієї квартири, з цього позору куди подалі. У цей самий момент у передпокої пролунав дзвінок. Короткий, наполегливий. Всі завмерли.
— Хто там ще? — прохрипіла Антоніна Павлівна.
Одна з дальніх родичок, що сиділа ближче до дверей, пішла відчиняти. За секунду вона повернулася з переляканим обличчям:
— Тоню… там… там… Оля…
У дверях вітальні стояла Ольга — спокійна, зібрана, з мокрим від дощу волоссям, але з прямою спиною і твердим поглядом. На ній не було і сліду нещодавніх сліз. Вона повільно обвела поглядом кімнату: розгублених гостей, багряного від сорому і злості Ігоря і свою свекруху, яка розігрувала серцевий напад.
— Добрий вечір… — її голос пролунав напрочуд рівно і голосно в тиші, що настала. — Антоніно Павлівно, з ювілеєм вас… Здається, я трохи не вчасно… Виглядаєте неважливо. Може, все-таки варто скористатися моїм подарунком і відвідати кардіолога?
Антоніна Павлівна, забувши про напад, сіла на стільці і вп’ялася в невістку поглядом, сповненим люті.
— Ти… — прошипіла вона. — Як ти посміла з’явитися сюди?
— Я прийшла забрати свої речі, — так само спокійно відповіла Ольга, її погляд був прикутий до Ігоря. — І за своїм чоловіком… Нам потрібно поговорити. Здається, у нас виникло невелике непорозуміння з приводу сімейного бюджету…
Ігор здригнувся, немов його вдарили. Він дивився на дружину і не впізнавав її. Куди поділася та тиха, поступлива Оля, яка завжди з усім погоджувалася? Перед ним стояла чужа, холодна, незнайома жінка.
— Поговоримо? — усміхнулася Антоніна Павлівна, повільно піднімаючись зі стільця. — Ах, ти ще хочеш поговорити? Ну давай поговоримо. Прямо тут, при всіх. Нехай усі знають, яка ти насправді.
Вона ступила до Ольги. Її очі горіли недобрим вогнем. Ювілей був безнадійно зіпсований, і тепер їй хотілося тільки одного — помсти. Помсти за своє публічне приниження.
— Отже, чого ж ти хочеш, невісточко? — Антоніна Павлівна підійшла до Ольги майже впритул. Від неї пахло лаком для волосся і валокордином. — Хочеш порозумітися? Хочеш розповісти всім, як ти обдурила мого сина і вкрала його гроші?
Ольга спокійно зустріла її погляд. Вона очікувала цієї атаки і була до неї готова.
— Я нічого не крала, Антоніно Павлівно. Я лише розпорядилася своєю премією так, як вважала за потрібне, а саме — на здоров’я моєї мами. Здається, я маю на це право.
— Своєю премією? — свекруха театрально розсміялася. — Дорога моя, все, що ти заробляєш, працюючи у шлюбі, — це спільні гроші. Гроші мого сина! Він дозволяє тобі працювати, а ти…
— Дозволяє? — Ольга злегка підняла брову. — Вибачте, але здається, саме я утримую і вашого сина, і всю нашу сім’ю останні сім років. Поки він перебуває у «творчому пошуку».
У кімнаті повисла напружена тишина. Гості, забувши про їжу, з цікавістю спостерігали за драмою, що розгорталася. Такого на ювілеях їм бачити ще не доводилося.
— Ти… ти брешеш! — задихнулася від обурення Антоніна Павлівна. — Мій Ігор — талановитий художник. У нього просто тимчасові труднощі, а ти… замість того, щоб підтримати чоловіка, дорікаєш йому шматком хліба!
— Я не дорікаю, — рівним голосом відповіла Ольга. — Я лише констатую факт. І факт у тому, що гроші, які ви так жадали отримати, зароблені мною. І я вирішила витратити їх на свою матір, а не на ваші сережки з гранатом.
— Ах, ти ще й про сережки знаєш! — свекруха повернулася до Ігоря, який увесь цей час стояв, втягнувши голову в плечі. — Синочку, ти чуєш? Вона все знала і все одно зробила по-своєму! Вона просто не поважає ні тебе, ні мене!
Ігор нарешті відірвав погляд від підлоги.
— Олю, навіщо ти так? — його голос тремтів. — Навіщо було влаштовувати цей цирк із конвертом? Могла б просто сказати, що не даси грошей!
— Я говорила, — нагадала Ольга. — Але ти мене не слухав. Ти був готовий силою відібрати в мене сумку, аби тільки догодити мамі. Тож я вирішила піднести вам обом наочний урок. Урок про те, що мої кордони, мої гроші і моя сім’я — це не те, через що можна безкарно переступати.
Вона перевела погляд на Антоніну Павлівну…
— І, до речі, про подарунки. Я ж теж прийшла не з порожніми руками. — Вона кивнула в бік передпокою. — Там біля дверей стоїть коробка. У ній сервіз «Мадонна». Той самий, про який ви колись мріяли. Можете вважати це моїм прощальним подарунком.
Свекруха на мить остовпіла. Сервіз. Вона дійсно колись казала, що хотіла б такий. Але зараз цей подарунок виглядав як насмішка, як подачка.
— Мені не потрібні твої подачки, — процедила вона. — Забери свій мотлох і забирайся з мого дому!
— Із задоволенням, — кивнула Ольга. — Як тільки заберу свої речі з вашої другої квартири. І свого чоловіка. Ігорю, ми йдемо. — Вона повернулася до нього. В її голосі не було прохання, тільки наказ.
Ігор вагався. Він дивився то на матір із спотвореним від люті обличчям, то на дружину, холодну і рішучу. Він не знав, що робити.
— Ти нікуди з нею не підеш! — владно заявила Антоніна Павлівна. — Ти залишишся тут. З матір’ю.
— Мамо, перестань, — промямлив Ігор. — Я…
Коментування закрито.