У день мого одруження моя молодша сестра безцеремонно вихопила мікрофон і на весь зал оголосила, що чекає дитину від мого нареченого. Це наївне дівчисько щиро вважало, що своїми словами повністю знищує мене й моє життя. Бідолашна навіть гадки не мала, хто і кого в цій ситуації насправді знищує. Моя мама тоді поспішно відвела мене вбік і дуже тихо промовила: «Обов’язково подякуй своїй сестрі». Бо набагато краще дізнатися про все саме зараз, ніж прозріти після багатьох років офіційного шлюбу.
Я уважно подивилася на маму, потім — на сестру, перевела погляд на нареченого, який дрібно тремтів просто біля вівтаря. Потім я рішуче зняла з себе білу фату, впевнено повернулася до мікрофона й прилюдно розповіла той самий похмурий секрет, який носила в собі понад два десятиліття. Але дозвольте мені трохи повернутися назад у часі, щоб усе стало гранично зрозумілим. Ця непередбачена подія сталася рівно за два тижні до того знаменного, святкового дня. Це був цілком звичайний робочий четвер, або, принаймні, він почався зранку як найпересічнісінький день.
Моя особиста помічниця буквально силоміць випхала мене з офісу близько другої години дня. «Альоно, ти офіційно виходиш заміж усього за п’ятнадцять днів і досі так і не була на фінальній примірці своєї сукні», — обурювалася вона. Кравчиня в справжній паніці телефонувала нам до контори вже тричі за цей тиждень. «Їдь туди негайно, поки вона від тебе остаточно й безповоротно не відмовилася», — наполегливо сказала помічниця. І в цьому питанні моя асистентка мала цілковиту рацію.
Я фізично жила на повному автопілоті вже кілька довгих місяців, розриваючись на частини. Мої будні складалися з нескінченних судових засідань, складних контрактів, довгих зустрічей із клієнтами та виснажливих приготувань до весілля. Святкова сукня була лише ще одним пунктом у величезному списку справ, до якого в мене просто ніяк не доходили втомлені руки. Я важко зітхнула, вийшла з офісу й стомлено сіла за кермо своєї машини. Моє ательє було на зовсім іншому кінці міста, хвилин за сорок їзди, якщо дуже пощастить із заторами.
Я звично ввела потрібну адресу в навігатор, увімкнула кондиціонер на охолодження й поїхала просто головним проспектом. Усю дорогу я безперервно думала про все, що ще треба було терміново владнати до настання Великого дня. Підтвердження замовленого кейтерингу, вибір музики для урочистого входу до зали, правильне, вивірене розташування столів — цей список здавався воістину нескінченним. На третьому світлофорі моє звичне, усталене життя назавжди й безповоротно змінилося. Я зовсім випадково побачила машину Богдана, той самий масивний чорний позашляховик, який я особисто подарувала йому торік.
Його автомобіль стояв рівно через дві смуги ліворуч від мене, а водій спокійно чекав зеленого сигналу світлофора. Я вже збиралася радісно помахати йому рукою, голосно посигналити й якось весело пожартувати з майбутнього чоловіка. Але саме тут я дуже чітко побачила, хто саме сидів на передньому пасажирському сидінні його розкішного автомобіля. Це була Катерина, моя рідна молодша двадцятирічна сестра. Її світле волосся, яке вона ретельно й дорого фарбувала щомісяця на ті гроші, що регулярно давала їй наша мама.
Її доглянуті довгі нігті, неймовірно дорога брендова сумка й сяйлива широка усмішка на свіжому обличчі. Вона дуже весело й дзвінко сміялася з чогось, що щойно жартома сказав їй Богдан. Вона сміялася саме так, як завжди звикла сміятися: закидаючи голову назад і ніжно, інтимно торкаючись його руки. Моєю найпершою реакцією було голосно натиснути на клаксон, помахати їм і прямо спитати, якого біса моя молодша сестра робить у машині мого нареченого посеред робочого четверга. Але щось глибоко всередині мене різко й жорстко зупинило цей емоційний порив.
Раптом спрацював первісний інстинкт, якесь лихе передчуття, той самий дратівливий голосок у глибині свідомості, який ми так уперто воліємо завжди ігнорувати. Я мовчки взяла свій мобільний телефон і швидко набрала його особистий номер. У дзеркалі заднього виду його машини я просто чудово й у всіх деталях бачила відображення всього салону. Богдан уважно подивився на свій телефон, що дзвонив, а потім різко подивився на Катерину, яка сиділа поруч. І саме тоді стався той самий моторошний момент, який я більше ніколи в житті не зможу забути.
Він дуже повільно, виразно приклав вказівний палець просто до губ. Він прямим текстом наказував моїй сестрі мовчати, перш ніж відповісти на вхідний дзвінок своєї офіційної нареченої. «Привіт, кохана», — солодко відповів він у слухавку. Його голос звучав неймовірно весело, розслаблено й абсолютно безтурботно, як і завжди. «Усе добре, привіт, підкажи, ти зараз де?» — максимально рівним тоном спитала я його.
«Щойно приїхав до свого офісу й саме заходжу на важливу нараду», — абсолютно впевнено й гладко збрехав він. «Слухай, а можна я тобі трохи пізніше сам передзвоню?» — додав Богдан, поки я, не відриваючи погляду, дивилася на його машину, що стояла на червоному світлі. З моєю рідною сестрою поруч, перебуваючи за кілометри від будь-якого можливого ділового офісу? «Звісно, — сказала я, з усіх сил намагаючись тримати голос рівним і спокійним. — Успішної тобі наради».
«Дуже дякую, кохана, я дуже сильно тебе люблю», — ніжно відповів мій наречений. Цікаво, як затерта фраза «люблю тебе» звучить зовсім інакше й дико, коли ти на власні очі бачиш, як людина нахабно й безсоромно бреше в реальному часі. Слова ніби ті самі, але їхній справжній зміст безповоротно вмирає десь між брехливим ротом і твоїм вухом. Він швидко поклав слухавку, прибрав телефон і знову сказав якусь фразу Катерині. Вона вкотре дуже дзвінко й радісно засміялася.
На світлофорі нарешті загорілося довгоочікуване зелене світло. Його важка, дорога машина плавно повернула ліворуч, у напрямку, який був абсолютно протилежним будь-якому відомому мені офісному центру. По-хорошому, мені слід було тоді просто їхати далі у своїх запланованих справах. Слід було спокійно поїхати до ательє, приміряти весільну сукню й зробити вигляд, що я абсолютно нічого дивного не бачила. Саме так і вчинила б та колишня, неймовірно наївна Альона….
