За два роки після суду Ані Гриценко виповнилося шість років. Її волосся було заплетене в дві акуратні косички, а в великих темних очах уже не було тієї паніки, що була раніше. Щоранку вона вдягала маленький рюкзак з кошечкою і тримала Катерину за руку по дорозі до школи. Сьогодні був особливий день — день вільного малювання. Марія Євгенівна роздала папір і крейди, а потім сказала класу: — Сьогодні намалюємо людину, яку ви любите найбільше.
Аня нічого не сказала. Вона просто усміхнулася і тихо вибрала червоний, синій і жовтий кольори. Поки інші діти малювали сім’ї, домашніх тварин, супергероїв чи принцес, Аня намалювала просту сцену: маленька дівчинка, що стоїть поруч із високим чоловіком, що тримає червону повітряну кульку. Вони обоє дивилися в небо.
— Усе готово, — сказала Аня, піднімаючи свій малюнок. Марія Євгенівна нахилилася і м’яко спитала: — Хто це, Аню? — Це тато, — відповіла вона. — Що робить тато? — Він дивиться, як я росту. На малюнку і в моїх снах.
Того дня Катерина прийшла зараніше, щоб забрати Аню. Вони йшли за руку по парку, проходячи повз кам’яну лавку, де Юрій зазвичай сидів і читав щовихідних. Катерина нічого не говорила, просто дивилася на онучку. — Бабусю, — несподівано сказала Аня. — Це правда, що люди ніколи не вмирають по-справжньому, якщо ми їх пам’ятаємо?
Катерина трошки здригнулася: — Чому ти питаєш, сонечко? — Бо мені приснилося, що тато стоїть на хмарі, — сказала Аня. — Він помахав мені і сказав: «Дякую, що не злякалася сказати правду». А потім він полетів угору, але його тінь залишилась. Голос Катерини задрів: — Так. Твій тато все ще тут, у твоєму серці. І в кожному малюнку, у кожному сні.
Аня міцно стисла руку бабусі: — Я ніколи не забуду тата. Того вечора Аня написала в своєму щоденнику: «Люди думають, що я надто мала, щоб розуміти. Але я розумію. Я знаю, як зберегти тата зі мною. Не тримаючи його за руку, а просто пам’ятаючи. Раніше татові було так холодно. Але тепер йому не холодно. Бо він живе в моїй усмішці кожного дня».
