— Отже, працюємо швидше, — відповів Самір.
Перша вилазка пройшла майже ідеально. Дві адреси заблокували. Кілька вузлів відсікли. Одна з груп вийшла на людину, яка передавала знімки. У кімнаті навіть на мить з’явилося обережне полегшення.
І саме тоді задзвонив телефон.
Не службовий.
Лінин.
Заблокований.
Заборонений.
На екрані висвітилося: невідомий номер.
Усі погляди миттєво звернулися до неї.
Серце Ліни різко вдарило в груди.
Правило було простим: жодного зв’язку. Будь-який дзвінок — ризик. Будь-яка відповідь — можливість відстежити, спровокувати, зламати план.
Самір підійшов до неї так швидко, що вона майже не помітила руху.
— Не бери, — сказав він.
Але в його голосі був уже не лише наказ.
Там був страх.
Телефон продовжував дзвонити.
Ліна дивилася на екран. Рука сама тягнулася вперед.
На тому боці могла бути мати. Її голос. Єдиний живий міст через цей кошмар.
— Ліно, — Самір вимовив її ім’я майже пошепки. — Ні.
Екран знову блимнув.
І вона зробила крок убік.
Порушила правило.
Відповіла.
— Мамо?
На тому кінці пролунав жіночий голос. Переляканий, уривчастий, майже задушений.
— Ліночко? Що відбувається? Хто ці люди? Я в під’їзді… тут двірник із кимось говорив по телефону, а потім з’явилися ще двоє. Вони стоять біля входу. Я не розумію, чого їм треба.
Кімната навколо Ліни завмерла.
Хтось уже підключався до супутникової лінії, хтось запускав відстеження, хтось зривав дані з вхідного сигналу. Але один факт став очевидним відразу: її мати була в небезпеці просто зараз.
І ворог зробив саме те, чого домагався.
Витягнув Ліну на зв’язок.
— Де ти? — різко спитав Самір, підходячи ближче до телефону.
Мати назвала адресу, під’їзд, поверх. Голос її тремтів.
Самір підняв руку, і двоє людей уже рушили до виходу.
Але він зупинив їх поглядом.
— Ні. Це пастка. Вони чекають прямого входу, щоб упіймати дві групи одразу. Відстежуємо напрямок. Працювати через перехоплення.
— Але мама… — Ліна мало не задихнулася.
У слухавці мати схлипнула:
— Вони кажуть, що якщо ти не повернеш те, що їм потрібно, постраждає твоя тітка. Кажуть, що тримають її в себе. Кажуть, це попередження.
Ліна відчула, як земля знову йде з-під ніг.
Самір узяв телефон, але не вирвав його. Просто наблизився настільки, щоб говорити в мікрофон.
— Слухайте уважно. Ляжте на підлогу. Не стійте біля дверей. Не підходьте до вікон. Робіть лише те, що я скажу.
Його голос став іншим. Спокійним, низьким, майже гіпнотичним.
Він давав інструкції швидко й чітко: як лягти, куди відсунути телефон, як увімкнути ліхтарик і спрямувати світло в бік звуку кроків, як говорити, якщо до неї звернуться, як удавати, що їй зле, щоб виграти час.
Ліна слухала й стискала руки так сильно, що нігті впивалися в шкіру.
Почалася найважча частина операції — гра на відстані, де між життям і смертю була тонка нитка зв’язку.
Група перехоплення пішла не напряму, а через сусідній маршрут. Їм не можна було показати, що вони знають про пастку. Треба було дезорієнтувати тих, хто стояв біля входу, змусити їх повірити в один рух, поки справжній відбувався в іншому місці.
План був холодним, точним, майже безжальним.
Але ворог теж не був дурним.
Перед світанком сигнал здригнувся.
У слухавці замість матері пролунав чоловічий голос:
— У нас усе під контролем. Не змушуй свою матір плакати. Інакше вона не доживе до ранку.
Це була не просто погроза.
Це була готовність.
Ліна стиснула зуби.
І зробила те, чого робити не мала.
Удруге за ніч вона порушила наказ.
— Я вийду сама, — сказала вона в слухавку. — Я приїду. Якщо ви зачепите її, ви не отримаєте нічого.
Вона вимкнула дзвінок.
У кімнаті повисла тиша.
Один із людей Саміра видихнув:
— Ти розумієш, що щойно зробила?
— Так, — відповіла Ліна. — Я дала їм те, чого вони чекали.
— Це божевілля.
— Ні. Якщо вони думають, що я прийду сама, вони помиляються. Я прийду. Але не сама.
Самір дивився на неї так, ніби в ньому водночас спалахнули лють і жах.
— Ти не маєш права так ризикувати.
— Ти не маєш права вирішувати за мене, — відрізала вона.
Її голос прозвучав твердо. Твердіше, ніж вона сама очікувала.
Вона схопила бронежилет, що лежав на столі, надягла його тремтячими, але впевненими руками, потім узяла маленький рюкзак з аптечкою.
Один з охоронців ступив до неї й узяв за лікоть.
— Ти не вийдеш.
— Відпусти.
Самір опинився поруч миттєво.
— Ліно!
Вона подивилася на нього.
— Будь ласка, не зупиняй мене. Я не прошу дозволу. Я роблю те, що повинна.
Він схопив її за плечі. Не грубо, але відчайдушно.
Їхні погляди зустрілися.
Це було не зіткнення слів. Це була боротьба волі.
— Якщо ти вийдеш, я поїду за тобою, — сказав він тихо. — І тоді ми станемо не просто ціллю. Ми станемо полюванням.
Ліна відчула, як усередині все стає гранично ясним.
Неминучість більше не була далекою. Вона стояла перед ними.
— Тоді поїдемо разом, — сказала вона.
Самір завмер.
Його обличчя, зазвичай кам’яне, ніби тріснуло. На мить перед нею був не глава небезпечного світу, не людина залізного контролю, а чоловік, якому пропонують ступити в прірву — і він готовий.
— Ти впевнена? — спитав він.
— Більше, ніж будь-коли.
Він повільно кивнув.
— Тоді швидко. Я беру першу групу. Ти сідаєш у другу машину. Ми створюємо хибний напрямок. Ти стаєш видимою ціллю, а ми перекриваємо полювання.
Операція змінилася в одну мить.
Ризик зріс удвічі.
Але рішення було ухвалене…
