Він постояв, вдихаючи це вологе, холодне повітря, і впіймав себе на несподіваній думці. Тут тихо. Не мертво, а саме тихо. Жива тиша, у якій щось відбувається, просто не кваплячись. У Києві він не пам’ятав, коли востаннє просто стояв і нічого не робив.
Ніна Василівна знову нагодувала його сніданком. За їжею вона розповіла, що майстер з автосервісу дзвонив увечері, підтвердив, що приїде опівдні. Олексій кивнув. Отже, надвечір він зможе поїхати. Це була конкретна точка на часовій лінії, і він звично за неї вхопився. Але до полудня було ще багато часу.
Близько десятої ранку він знову прийшов у материн дім оглянути те, що вчора не встиг. Катя відчинила двері, пропустила його, сказала, що вони з Варею збираються до Ніни Василівни. Та обіцяла показати дівчинці, як робити пиріжки.
— Не йдіть через мене, — сказав він.
— Ми не через вас. — Катя натягнула Варі шапку. — Просто Варя чекала цих пиріжків увесь тиждень.
— Я чекаю дуже довго, — підтвердила Варя з великою серйозністю.
Вони пішли. Олексій лишився в домі сам. Він ходив кімнатами повільно. Не як інспектор із блокнотом — без блокнота, без записів. Просто ходив і дивився. Торкався речей, обережно, ніби вони були крихкі. Буфет із посудом. Стос книжок на підвіконні, зачитані, із закладками з паперових смужок. Рамка з фотографіями на стіні. Він сам, років десяти, у шкільній формі, із серйозним обличчям. Мати молода, вродлива, сміється. Якийсь літній день, річка, він стоїть по коліна у воді й тримає в руках рибу, страшенно гордий. Він не пам’ятав цього дня. Фотографія пам’ятала.
На підвіконні в кухні стояли два горщики із засохлими рослинами. Мати любила кімнатні квіти. Не вижили без неї. Він постояв перед ними, потім узяв обидва горщики й виніс на веранду. Навіщо, сам не знав.
У комірчині за кухнею виявив інструменти, старі, у дерев’яному ящику. Молоток, цвяхи в бляшанці, стамеска, рубанок. Усе іржаве, але робоче. Він узяв молоток, знайшов у ящику відповідні цвяхи й пішов лагодити провалену дошку в коридорі. Працював мовчки. Дошка стала на місце хвилин за двадцять. Потім він знайшов у сараї шматок дошки, якраз відповідний, і взявся за паркан біля городу.
Фізична праця завжди його заспокоювала. Це він знав про себе давно. У складні часи він волів щось робити руками, байдуже що, аби була конкретна дія з конкретним результатом.
Катя повернулася опівдні, сама, без Варі. Та лишилася в Ніни Василівни ліпити друге деко пиріжків. Катя вийшла у двір і побачила Олексія біля паркану, в розстебнутому пальті, з молотком у руці. Вона зупинилася.
— Ви лагодите паркан.
— Бачу, що треба.
Вона помовчала секунду, потім принесла з веранди другий табурет, поставила поруч із тим, на якому лежали інструменти, і сіла. Не пішла, не стала вдавати, що не помічає. Просто сіла й дивилася, як він працює.
Хвилин за десять він закінчив з одним прольотом паркану, відклав молоток і теж сів на сходинку ґанку веранди навпроти неї. Дістав воду з кишені, зробив ковток.
— Давно ви з Києва? — спитав він.
— Вісім місяців. Із лютого.
— І за вісім місяців жодного разу не хотілося повернутися?
Катя подумала, перш ніж відповісти. Він помітив, що вона взагалі думала перед тим, як говорити, не заповнювала паузи першим, що спаде на думку.
— До Києва? Ні. Додому? Так. Тільки в мене більше немає того, що я називала домом. Квартира була його. Робота була хороша, але я її покинула ще за рік до відходу. Він пояснив мені, що це заважає сім’ї. — Вона ледь усміхнулася, невесело. — Я тоді погодилася. Зараз не можу зрозуміти, як я взагалі могла погодитися. Бо коли довго чуєш одне й те саме, починаєш вважати це правдою. — Вона подивилася на нього з легким подивом. — Ви розумієте, як це працює?
— Я будівельник, — сказав він. — Я працюю з людьми, які вміють тиснути. Різні методи, один результат.
Катя кивнула.
Помовчали, але вже не так напружено, як учора. Туман на той час майже розійшовся, і стало видно поле за городом, руде, осіннє, зі смугою лісу на обрії.
— Олексію, — сказала вона. — Можна спитати про вашу маму?
