Після обіду він улаштувався за столом на веранді з ноутбуком. Спіймав слабкий сигнал, розібрав накопичену пошту. Катя готувала на кухні, Варя малювала на підлозі в головній кімнаті. Було чути, як вона розмовляє зі своїм зайцем, діловито пояснюючи йому щось про кольори.
За вечерею вони сіли за один стіл. Катя приготувала суп із того, що знайшлося. Олексій не запропонував допомогти. Вона не просила. Варя сиділа між ними й розповідала про зайця. Виявляється, зайця звали Петею. Йому було 7 років, і він дуже любив моркву, але тільки варену.
Олексій слухав і мовчав. Катя прибирала посуд, коли він сказав, не дивлячись на неї:
— Я бачив на веранді стос документів. Папери щодо розлучення?
Вона обернулася. Помовчала секунду.
— Так.
— Справа в якому суді?
— У Києві. Шевченківський районний.
— Давно тягнеться?
— Чотири місяці. Чоловік щоразу просить перенесення. Його адвокат каже, що немає підстав для розлучення, раз я сама пішла й житлових спорів немає.
— Це неправда. Підстави є.
Катя подивилася на нього.
— Я знаю. Але в мене немає адвоката, щоб це доводити. А без адвоката суддя слухає ту сторону, в якої він є.
Олексій закрив ноутбук. Подивився на неї просто.
— Я можу дати контакт людини. Хороший юрист. Сімейне право. Справу закриють швидко.
У Катиних очах майнуло щось. Не вдячність, а настороженість. Він це помітив.
— Я не прошу вас ні про що, — сказала вона рівно. — Якщо ви пропонуєте допомогу — дякую. Але я хочу зрозуміти, навіщо.
Олексій ледь підвів брови.
— Бо це несправедливо, — сказав він просто. — І тому що я знаю, як працює система, коли в однієї сторони є ресурс, а в іншої немає.
Катя дивилася на нього кілька секунд.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Дякую.
— Я надішлю контакт завтра. Коли буде мережа.
Варя, яка весь цей час удавала, що зайнята зайцем, підвела голову.
— Дядьку Льошо, ти залишишся ще?
— На один день точно.
— Добре, — сказала вона тоном людини, яка ухвалила важливе рішення. — Тоді завтра ти можеш подивитися мої малюнки. У мене їх дуже багато.
— Подивлюся, — сказав він.
Катя відвернулася до мийки, і він не бачив її обличчя. Але плечі в неї стали трохи менш напруженими.
Увечері Олексій сидів на ґанку сам. Небо над селом було чисте, зоряне. Такого неба в Києві не буває ніколи. Там обрій завжди світиться помаранчевим. Тут було темно й тихо, і зорі стояли близько, майже над головою. Він думав про матір. Про те, що вона сиділа на цьому ж ґанку. Дивилася на це ж небо. Сама. Середня сходинка під ним рипнула. Він не став її оминати.
Неділя почалася з туману. Олексій прокинувся рано. Звичка, якої він не міг позбутися навіть у вихідні. Шоста ранку, а голова вже працювала, хоча тіло ще опиралося. Він одягнувся, вийшов у двір і побачив, що село зникло. Туман лежав щільний, молочний, приховуючи паркани, дерева, дальні хати. Видно було тільки на кілька кроків уперед. Трава в паморозі, мокрі дошки ґанку, силует яблуні…
