Усе це Катя розповіла Олексієві рівно, без зайвих слів, стоячи посеред кімнати його матері. Варя на той час тихенько пішла в куток. Знайшла там стару дерев’яну скриньку з ґудзиками (вона завжди стояла біля ліжка) і зайнялася нею з цілковитою зосередженістю.
Олексій мовчав. Слухав і мовчав. Коли вона закінчила, він якийсь час дивився у вікно. За шибкою був двір, зарослий город, старі яблуні з кількома пізніми яблуками. Небо почало затягуватися хмарами.
— Моя мати померла рік тому, — сказав він нарешті. — Вона не могла особисто нічого вам дозволити. Вона зробила це через сусідку, заздалегідь.
Він обернувся.
— Юридично це ніщо. Я розумію, — сказала Катя.
Вона тримала руки складеними перед собою, і в цій позі не було ні покірності, ні страху. Тільки втома й гідність.
— Я не претендую на цей дім. Я готова піти. Мені потрібно тільки кілька днів, щоб знайти куди.
— Кілька днів — це скільки?
— Три-чотири дні. Максимум — тиждень. Я знайду щось.
Олексій знову подивився на Варю. Дівчинка саме підвела голову, зустрілася з ним поглядом і цілком серйозно сказала:
— Тут є дуже гарні ґудзики. Оцей — як море.
Вона простягнула долоньку. На ній лежав перламутровий ґудзик. Круглий, світло-блакитний, із райдужним відблиском. Мати Олексія купувала ці ґудзики все життя. Збирала з суконь, з пальт, з кофт. Ніколи не викидала. Казала — згодяться.
Щось стислося в нього всередині, швидко, як укол, і відразу відпустило.
— Так, — сказав він. — Як море.
Він опустив руки. Розтиснув плечі. Повернувся до Каті.
— Нікуди не йдіть сьогодні. Я сам розберуся з нічлігом, у сусідки чи в машині. Завтра поговоримо.
Він вийшов, не додавши більше нічого. Катя чула його кроки в коридорі, потім тихий скрип вхідних дверей. Варя підійшла до матері й узяла її за руку.
— Мамо, він хороший.
— Чому ти так вирішила? — спитала Катя.
Варя подумала секунду.
— Не знаю. Просто він так дивився на ґудзик.
Катя присіла, обійняла доньку, уткнулася обличчям у її тепле волосся. За вікном у дворі хруснула гілка. Це Олексій ішов до хвіртки в бік сусіднього дому.
Вона не знала, що буде завтра. Вона давно не знала, що буде завтра. Але сьогодні вони були в теплі. І ця людина не вигнала їх одразу. Поки що цього вистачало.
Ніна Василівна відчинила двері раніше, ніж Олексій устиг постукати вдруге. Наче чекала. Вона мало змінилася за ті роки, що він її не бачив. Та сама пряма спина, те саме біле волосся, зібране на потилиці. Обличчя в зморшках, але не в’яле, а якесь карбоване, ніби прожиті роки не руйнували його, а тільки додавали різкості. Очі дивилися просто, сірі, уважні, без метушні.
— Альошо, — сказала вона просто.
Не Олексію, не добрий день. Саме Альошо, як казала колись, коли він був хлопчиськом і перелазив через її паркан по яблука.
— Ніно Василівно.
Вона відступила, пропускаючи його до хати.
Він увійшов, зняв пальто, повісив на гачок. Тут усе було на своїх місцях, як і двадцять років тому. Маленька передпокій, кухня праворуч, запах свіжого хліба й чогось трав’яного. Вона завжди заварювала трави. Мати теж.
— Сідай. Чай я вже поставила.
— Ви знали, що я приїду саме сьогодні?
— Ні. — Вона дістала чашки. — Просто чай у мене завжди готовий. Сідай, кажу.
Він сів за стіл. Старий, дерев’яний, з клейонкою в дрібну квіточку. Точно така сама була в матері. Може, разом купували колись. Ніна Василівна розлила чай. Темний, міцний, із запахом смородинового листя. Поставила перед ним вазочку з варенням, до якої він не доторкнувся, і сіла навпроти. Склала руки на столі й подивилася на нього спокійно.
Вона вміла мовчати. Олексій це згадав одразу. Не те мовчання, яке тисне й вимагає заповнити його словами, а інше, рівне, неквапливе.
— Я зайшов у дім, — сказав він.
— Знаю.
— Там жінка з дитиною.
— Знаю.
— Ніно Василівно, — він поставив чашку, — поясніть мені. Мати померла рік тому. Як вона могла щось дозволити людям, яких ніколи не бачила?
Ніна Василівна взяла свою чашку, потримала в долонях, зігріваючи пальці. За вікном починало сутеніти. Вересневий вечір приходив швидко, без попередження.
— Людмила сказала мені це за три тижні до смерті, — почала вона неголосно. — Вона вже знала, що недовго лишилося. Серце в неї давно барахлило. Ти, мабуть, знав. Або ні.
Олексій не відповів. Він не знав. Мати ніколи не скаржилася. Він був упевнений, що вона здорова. Або не думав про це достатньо.
— Вона сиділа ось тут, — Ніна Василівна кивнула на місце поруч із собою, пила чай і говорила спокійно, без сліз. Вона вміла так: прийняти те, що є, і не голосити. Сильна була жінка. Справжня.
Старенька помовчала…
