Замок розстебнувся», — пробурмотів олігарх. Він нахилився й почав обережно нишпорити широкими долонями по матрацу, піднімаючи подушку, оглядаючи складки простирадла.
Там було порожньо. Маргарита зробила крок назад, обхопивши себе руками. «Дядю Мишо, ви що, не розумієте?»
Її голос став гучнішим, у ньому задзвеніли нотки істерики. «Кого ви пустили в палату? Кого ви залишили наодинці з дитиною?»
«Замовкни, Рито», — жорстко обірвав її Воронцов, випрямляючись. «Земфіра не взяла б, їй не потрібні гроші. Я їй пропонував мільйони, вона відмовилася».
Маргарита видала короткий злий смішок. «Відмовилася? Авжеж, вона відмовилася».
«Навіщо їй ваші подачки, якщо вона зрозуміла, що може винести з цього дому набагато більше? Дядю Мишо, схаменіться, ви ж розумна людина, ви бізнесмен. Кому ви повірили?»
«Вуличній циганці? Та це в них у крові, це їхня природа — втиратися в довіру, пускати пилюку в очі». Михайло дивився на порожню шию онуки, і в його запаленому, втомленому мозку почала розростатися темна, отруйна пляма сумніву.
«Подивіться, чим тут смердить», — продовжувала тиснути Маргарита, вказуючи на полотняні мішечки з травами, що лежали на тумбочці. «Ви знаєте, що це за трави? Вона опоїла дівчинку, вона задурманила їй голову, а заодно й вам».
«Створила видимість лікування, щоб спокійно обчистити все, що погано лежить. Сьогодні хрестик, а завтра що? Ви впевнені, що вона не підсунула вам якісь папери на підпис?»
Слова били точно в ціль. Михайло Воронцов усе своє життя нікому не довіряв. У його світі люди завжди зраджували заради вигоди.
Його генеральська параноя, приспана на кілька днів дивом пробудження Соні, зараз прокинулася з подвоєною силою. Олігарх згадав, як Земфіра впевнено господарювала в палаті, як дивилася на нього згори, як відмовлялася від грошей. Тепер його спотвореному страхом розуму це здавалося не благородством, а хитрим тонким розрахунком.
Його обдурили. Його, людину, яка бачила людей наскрізь, обвела довкола пальця стара шахрайка. Обличчя Михайла почало наливатися багряною барвою.
М’язи на щелепах напнулися. Почуття враженої гордості й страх за онуку змішалися в сліпу руйнівну лють. Саме в цю мить ручка дверей повернулася.
Земфіра переступила поріг. Вона щойно повернулася з банку. Усередині в неї все було випалене зрадою сина.
Вона ледь трималася на ногах. Обличчя її було сірим, очі дивилися в одну точку. Їй потрібна була тиша цієї палати.
Потрібно було побачити дихаючу Соню, щоб згадати, навіщо вона взагалі продовжує жити. Але замість тиші її зустрів тиснучий, сповнений ненависті погляд Воронцова. Михайло зробив широкий крок їй назустріч.
Його постать важко нависла над нею. «Де він?» — голос олігарха був низьким, гарчливим. Він більше не приховував своєї ненависті.
Земфіра зупинилася. Вона повільно перевела погляд з обличчя Михайла на Маргариту, яка стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. «Про що ти говориш, старий?» — тихо спитала циганка.
У неї не було сил на конфлікти. «Не прикидайся!» — гаркнув Михайло. Від його крику задрижали шибки в шафах із медикаментами.
«Де хрест моєї дружини? Він був на шиї в Соні! Ти була тут сама всю ніч і ранок!»
Слова вдарили Земфіру навідліг. Син щойно розтоптав її як матір. А тепер цей чоловік, чию дитину вона витягала з того світу, розтоптував її гідність, називаючи злодійкою.
Вона не стала кричати у відповідь, не стала бити себе в груди, доводячи невинність. І її гордість, та сама, що не дозволила їй плакати перед Романом, зараз випростала її спину. Земфіра подивилася на перекошене злобою обличчя Михайла.
У її чорних очах не було ні страху, ні провини. Там було лише безмежне, гірке розчарування. «Я нічого не брала», — промовила вона рівно й чітко.
«Брешеш!» — Михайло втратив контроль. Він ступив до неї впритул. «Вивертай свої лахи!»
«Вивертай сумку, живо! Поки я не викликав поліцію, і вони не роздягли тебе догола!» Маргарита за спиною Михайла вдоволено всміхнулася.
План спрацював ідеально. Земфіра мовчки стягнула з плеча свою стару, потерту полотняну сумку. Вона не стала відкривати блискавку й порпатися всередині.
Вона підійшла до металевого столика, перевернула сумку догори дном і сильно струснула. На блискучий метал із глухим стуком висипалися її нечисленні пожитки. Два мішечки із сушеною дубовою корою, пучок зв’язаного ниткою полину.
Старий, потемнілий від часу дерев’яний гребінь для волосся. Запасна хустка. І невелика фотографія в дешевій картонній рамці.
На фотографії була зображена маленька чорноволоса дівчинка з величезними усміхненими очима. Маленька Рада. Жодного золота, жодних діамантів.
Михайло втупився в цей жалюгідний злиденний набір речей. Він важко дихав, очікуючи побачити блиск прикраси, але бачив лише стару фотографію померлої дитини. У палаті повисла гнітюча пауза.
«Переховала», — подала голос Маргарита з кутка. «Комусь на вулиці передала. Я ж бачила, вона йшла на дві години».
Михайло підвів очі на Земфіру. Він чекав, що вона почне виправдовуватися, почне сперечатися, але вона мовчала. Земфіра акуратно, повільно зібрала свої речі назад у сумку.
Останньою вона взяла фотографію доньки, дбайливо протерла її смаглявим великим пальцем і сховала у внутрішню кишеню кофти. Потім закинула сумку на плече. Вона підійшла до Михайла так близько, що він відчув запах вулиці й холодного вітру, що йшов від її одягу.
Її погляд був важкий і прямий. Вона дивилася в його вицвілі, сповнені підозри очі. «Ти багатий грошима, Михайле», — голос Земфіри звучав низько, кожне слово падало в тишу палати, як вирок.
«Та тільки душею ти жебрак. Як був жебраком, так і помреш. Я тобі життя в дім повернула».
«Я за твою кров своїми руками трималася, а ти мені в душу плюнув». Михайло стиснув щелепи, але не відповів. Слова циганки били боляче, але його вражена генеральська гордість не дозволяла йому відступити.
«Дивися, старий», — додала Земфіра, повертаючись до виходу. «Дивися, як би Бог назад не забрав те, що дав. У нього свої рахунки».
Вона не глянула на Соню, їй було надто боляче. Земфіра відчинила двері й вийшла в коридор, залишивши Михайла наодинці з його підозрою й Маргаритою. За п’ять хвилин Михайло, спираючись на тростину, теж покинув палату, наказавши охороні зняти пост.
Він поїхав додому, відчуваючи себе спустошеним і брудним. Щойно в коридорі стихли кроки охоронців, Маргарита дістала телефон. Її пальці швидко набрали номер.
«Аркадію Едуардовичу», — її голос дзвенів від тріумфу. «Шлях вільний. Старий прибрав охорону й поїхав».
«Робіть вашу роботу». Головний лікар не забарився. Він увійшов до палати в супроводі двох чергових медсестер.
На його обличчі грала вдоволена, сита усмішка людини, яка повернула собі владу. Він подивився на розкладені на тумбочці залишки трав і бридливо скривився. «Зберіть це сміття і викиньте негайно», — наказав він медсестрам.
«Провітріть палату». Потім він підійшов до ліжка Соні. Дівчинка спала, її дихання все ще було рівним.
Організм, який отримав перепочинок, намагався вчепитися за життя. «Поверніть крапельниці», — скомандував Аркадій Едуардович, звіряючись із планшетом. «Повна доза седативних».
«І підключіть кисень. Пацієнтка не повинна відчувати дискомфорту». Медсестри швидко й професійно виконали вказівку…
