Аркадій Едуардович сидів у своєму кріслі.
Його обличчя було похмурим, але він щосили намагався зберегти самовладання. Він висунув нижню шухляду столу, дістав пузату пляшку дорогого французького коньяку, налив на два пальці в широкий келих і повільно випив. «Заспокойтеся, Маргарито Львівно», — м’яко, обволікаюче промовив він, витираючи губи серветкою.
«Старий просто збожеволів від горя. У нього стадія заперечення. Таке буває з родичами пацієнтів у такому стані».
«Він притягнув із вулиці якусь знахарку». «Збожеволів?» — Маргарита нервово пройшлася кабінетом, її високі підбори глухо тонули в килимі. «Мені начхати на його психіку».
«У мене строки горять. Ви обіцяли, що все вирішиться до кінця цього місяця. Ви казали, що її організм не витримає чергової дози».
Вона зупинилася й подивилася на лікаря з неприхованою ненавистю. Її ідеальне життя тріщало по швах. Пристрасть до розкоші, дорогих курортів і казино давно загнала її в боргову яму.
Вона набрала кредитів у дуже серйозних і небезпечних людей, заклавши все, включно зі своєю елітною квартирою. Її єдиною гарантією перед кредиторами була довідка з клініки про критичний стан племінниці й документи, що підтверджували її право на спадщину. Якщо Соня піде, дід, остаточно зламаний, передасть управління сімейним трастовим фондом їй, єдиній родичці, що залишилася.
«Якщо старий перепише трастовий фонд на неї, а не на мене, я залишуся з мільйонними боргами», — прошипіла Маргарита, нахиляючись до обличчя лікаря. «Ці люди не чекатимуть, ви розумієте, що ми в одному човні. Приберіть цю стару відьму з палати».
«Викличте поліцію, скажіть, що вона загрожує життю пацієнтки». Аркадій Едуардович зітхнув і відкинувся на спинку крісла. Він подивився на жінку з холодним, розважливим спокоєм.
«Поліція не піде проти служби безпеки Воронцова без рішення суду. Це війна, у якій ми програємо. Але вам нема про що турбуватися, Марго».
Він підвівся, підійшов до вікна й подивився на сіре, залите дощем місто. «Дівчинка без моїх препаратів і кисневої підтримки не протягне й тижня. У неї велика інтоксикація».
«Те, що робить ця циганка, — це просто відтягування неминучого. Без медикаментозного сну нервова система не витримає напруження. Просто зачекайте кілька днів».
«Старий сам приповзе до мене навколішки, коли в неї почнуться болі». Маргарита шумно видихнула, намагаючись заспокоїтися. Вона поправила ідеальну укладку тремтячими пальцями.
«Кілька днів, добре. Але я приходитиму щодня. Я повинна бачити, що відбувається».
Минуло рівно доба. Це були 24 години безперервної, виснажливої битви. Михайло не виходив із палати.
Він спав уривками, сидячи в жорсткому кріслі біля стіни. Земфіра не спала взагалі. Вона методично, година за годиною, відпоювала Соню своїми гіркими настоями, розтирала її тіло, змушуючи кров циркулювати.
Вона перевертала дівчинку, не даючи утворюватися пролежням, обтирала її вологим рушником, змиваючи липкий, холодний піт, який рясно виступав на шкірі. Організм Соні, позбавлений звичної підтримки, ламало. Температура то падала, то піднімалася.
Але вранці другого дня сталося те, у що Михайло боявся навіть повірити. Дихання дівчинки, досі хрипке й уривчасте, стало рівним. Блідість лишилася, але зник той лячний синюшний відтінок навколо губ, який з’являється при критичних погіршеннях.
Близько полудня двері палати тихо прочинилися. На порозі з’явилася Маргарита. На її обличчі була звична маска глибокої скорботи.
У руках вона тримала букет білих лілій, чий різкий солодкий запах миттю змішався з гірким ароматом трав Земфіри. Маргарита ступила крок усередину, очікуючи побачити застигле тіло або, принаймні, глибоку кому. Вона подивилася на ліжко й завмерла.
Букет у її руках здригнувся. Соня не спала, її величезні очі були розплющені. Погляд, хоч і безмежно втомлений, був осмисленим.
Дівчинка більше не дивилася в порожнечу. Вона дивилася на Земфіру, яка сиділа поруч на стільці й викручувала вологу тканину над пластиковим тазом. «Пити», — промовила Соня.
Це був не стогін, не несвідоме марення. Це було тихе, хрипке, але чітко усвідомлене слово. Перше слово за останній місяць.
Михайло, який дрімав у кріслі, миттю розплющив очі й подався вперед. Земфіра відразу піднесла до губ дівчинки стаканчик із теплою водою. Маргарита стояла біля дверей, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині під дорогою кашеміровою тканиною.
Її план руйнувався на очах. Дівчисько приходило до тями. Слова головного лікаря виявилися порожнім звуком.
Якщо дід побачить поліпшення, він вивезе її за кордон, оточить найкращою охороною, і Маргарита назавжди втратить доступ до грошей Воронцова. Вона вичавила із себе слабку усмішку й зробила крок до ліжка. «Сонечко! Дівчинко моя, ти прокинулася!» — проворкувала вона, намагаючись, щоб голос звучав лагідно.
Соня перевела погляд на тітку. У її очах не було радості, лише глуха втома. Земфіра, закінчивши поїти дівчинку, акуратно поправила комір її лікарняної піжами.
У цю мить тканина змістилася, і на худій ключиці Соні блиснуло золото. То був товстий золотий ланцюжок, на якому висів масивний родинний хрестик, усипаний дрібними діамантами. Ця прикраса належала загиблій матері Соні, сестрі Маргарити.
Дівчинка ніколи не знімала його, вважаючи своїм єдиним оберегом і пам’яттю. Погляд Маргарити миттєво вчепився в цей блиск. Діаманти впіймали світло лікарняної лампи й спалахнули холодним гострим вогнем.
У голові жінки, загнаної в кут боргами й страхом, шестерні закрутилися з шаленою швидкістю. Вона перевела погляд із золотого хреста на смагляве й утомлене обличчя циганки в старих спідницях. Потім подивилася на Михайла, який не зводив очей з онуки, готовий молитися на жінку, що повернула дитину до життя.
Багатий владний старий, який усе життя нікому не довіряв. І циганка, що отримала необмежений доступ до його родини. Стереотипи — страшна зброя, досить лише правильно піднести сірника.
Жадібні очі Маргарити звузилися, на її ідеально нафарбованих губах з’явилася ледь помітна хижа усмішка. У цю мить у її голові остаточно визрів підлий, руйнівний план, який мав не лише знищити рятівницю Соні, а й позбавити дівчинку допомоги. Глибока ніч накрила місто, сховавши за темними вікнами клініки весняну сльоту й холодний вітер.
У коридорі ВІП-відділення було порожньо, гули лише лампи денного світла під стелею, заливаючи простір рівним безжиттєвим сяйвом. Уперше за багато тижнів із палати Соні не долинало тривожних сигналів медичної апаратури. Дівчинка спала.
Це був не важкий штучний провал у небуття під дією седативних препаратів, а справжній, живий сон. Її дихання стало рівним, грудна клітка мірно підіймалася й опускалася. На блідих щоках, які ще вчора здавалися сірими, проступив слабкий, ледь помітний слід рум’янцю.
Михайло й Земфіра сиділи на дивані в коридорі, за кілька кроків від зачинених дверей палати. Між ними стояв низький столик, на якому хололи два дешеві пластикові стаканчики з чаєм із автомата. Олігарх, чиї статки обчислювалися мільярдами, обхопив тонкий пластик обома руками.
Гарячий напій обпікав долоні, але Михайло цього майже не відчував. Він дивився на темну рідину, ніби намагався розгледіти в ній відповіді на запитання, які мучили його останні вісім місяців. Поруч із ним сиділа втомлена, виснажена жінка.
Її смагляве обличчя осунулося, під очима залягли глибокі тіні, але спину вона тримала все так само бездоганно рівно. Михайло повільно підвів голову й подивився на Земфіру. «Я ж їх погубив», — промовив він раптом.
Голос пролунав глухо, надтріснуто, порушуючи нічну тишу відділення. Земфіра не здригнулася, вона повернула до нього обличчя й стала слухати, не перебиваючи. «Мого сина і його дружину. Я їх погубив», — повторив Михайло, ковтнувши.
«Того дня був сильний вітер, злива стояла стіною, видимість нульова. Вони були на дачі, відпочивали, а в мене горіла велика угода — злиття активів. Мені потрібен був підпис сина на документах».
«Він подзвонив, сказав, що трасу розмило, просив перенести зустріч на ранок. А я… Я звик, що світ крутиться довкола моїх графіків. Я наорав на нього, сказав, що якщо він зараз же не виїде, я залишу його без частки в бізнесі».
«Сказав, що він слабак». Михайло відставив стаканчик на столик. Його великі, сильні руки лягли на коліна й стиснулися в кулаки.
«Він поїхав. Із гордості поїхав, щоб довести мені. Машину занесло на мокрій дорозі, вони вилетіли на зустрічну смугу просто під вантажівку».
«Шансів не було. Вижила лише Соня, бо спала на задньому сидінні». Олігарх замовк. Йому було важко дихати….
