Олег метушився по кімнаті, заштовхуючи речі в спортивну сумку. — Треба їхати в Київ, в Одесу, куди завгодно! — Валерку усунули, Ромка розбився. Ми наступні! — Ігор сидів у кріслі, похмурий як хмара.
Він не збирався тікати. Втеча — це визнання провини. — Сядь, — рявкнув Ігор. — Нікуди ти не поїдеш. На трасі тебе й зупинять.
— А що робити? Чекати, поки нас по одному не переловлять? — Ні, ми будемо захищатись. Міліція марна, Смірнов риє, але толку нуль. — Ігор дістав записну книжку.
— Я домовився з місцевим авторитетом Артуром. — Олег поблід. — Ти з глузду з’їхав? Тато дізнається! — — Мені плювати.
Артур дасть своїх людей. Справжніх професіоналів. Вони охоронятимуть нас цілодобово. Ігор набрав номер і замовив людей за будь-які тисячі гривень. Ввечері Ніна Петрівна знову дістала свій арсенал.
Вона витерла кожну деталь, що заспокоювало. Вона знала, що Смірнов спостерігає. Винести довгий свиток з дому тепер неможливо. Будь-який великий предмет викличе підозри. Операція під загрозою зірватися, але вона вміла міняти тактику.
Якщо не можна працювати з відстані, доведеться підійти ближче. У шафі лежало ще дещо. Те, що не потребує оптичного прицілу. Трофейний пістолет і саморобний сапожний інструмент. Вона глянула на список.
— Олег зараз метається і захоче сховатися. Ніна знала, що у його батька є склади на околиці. Там охорона й високі паркани. Він побіжить туди. Смірнов думає, що я працюватиму здалеку, але вона його розчарує.
Три, — прошепотіла вона, дивлячись на фото Каті. Ранок понеділка. Машина зовнішнього спостереження стояла у дворі. Два оперативники нудилися біля під’їзду. О 10:00 вийшла Ніна Петрівна.
В одній руці авоська, в іншій палиця. Вона ішла кульгаючи, з видом зовсім хворої людини. Один з них поінформував у рацію про рух об’єкта. Ніна доїхала до поліклініки, жаліючись на серце. Вона увійшла в кабінет лікаря.
Опер залишився в коридорі, впевнений, що вона нікуди не дінеться. Він не знав про суміжні двері у процедурну і чорний хід. Ніна працювала тут багато років тому. Незабаром вона вже виходила через господарські ворота. В кишені пальта лежав запасний варіант.
Овочебаза номер три на околиці нагадувала фортецю. Бетонний паркан, колючий дріт. Олег прилаштувався тут. По периметру ходили люди Артура. Ніна Петрівна спостерігала за базою з бур’яну.
Прийшлося брати короткоствольну зброю. Дистанція — в упор. Вона дочекалася темряви. Олег відчував себе в безпеці під охороною. Ніна повзла через діру в паркані.
Бруд, крижана вода. Старе пальто промокло, серце калатало в горлі. Вона пробралася до будівлі і пролізла в приотхненне вікно. У коридорі світло горіло тільки в кабінеті директора. Вона зробила крок, плічка поскрипіла.
Двері розчинились, і на порозі з’явився Олег. Обличчя червоне, нетверезе. Він побачив її і застиг. Ніна підняла руку, але старий артрит підвів. Ствол здригнувся, і куля лише зачепила косяк.
Олег підняв крик, закликаючи охорону. Зі сходів посипався топіт. Ніна зрозуміла, що другого шансу не буде. Вона кинулась назад до вікна. Охорона відкрила у відповідь вогонь, обсипавши стареньку штукатуркою.
Вона випала у вікно, впавши в брудний сніг і пошкодивши стегно. Овочебаза ожила. Засвітились прожектори, спустили собак. Ніна вжалась у щілину між ящиками. Вона була в пастці.
Лай вівчарок рвав нічну тишу на клапті. Промінь ліхтаря метушився по дворі. Ніна лежала в брудній козирці. Серце калатало невиносно. Собака була поруч.
Ніна чула її важке дихання. У сорок третьому вона ховалася в болоті від патруля. Зараз поруч валялися мішки з хлорним вапном. Ніна порізала мішок і розсипала їдкий порошок навколо себе. Велика вівчарка сунула ніс у щілину і зі стогоном відступила.
Охоронець просвітив ліхтарем у щілину. Промінь ковзнув по старому пальту. Він крикнув іншим. Ніна вистрелила прямо крізь щілину на світло ліхтаря. Ліхтар розлетівся, охоронець вскрикнув і осів на землю…
