Батько побачив Віру в автобусі з Артемом на руках і зблід так, ніби перед ним з’явився привид з минулого, якого він боявся зустріти.
Коли вона вийшла на засніжену зупинку в стоптаних чоботях, тримаючи дворічного сина, закутаного в старенький комбінезон, він підійшов і запитав тремтячим голосом:
— А де та машина, що я подарував тобі два роки тому на народження онука?
Вірі довелося зізнатися в тому, про що вона мовчала три роки.
— Чоловік відібрав ключі в перший же день.
Він забирає всю її зарплату. А свекруха вчора кричала, що якщо Віра не перепише квартиру, батько до ранку не доживе. І тоді Петро Миколайович мовчки дістав телефон і вимовив фразу, яка змінила все. Вони не знають, ким він працював останні 15 років.
Сніг падав великими пластівцями, осідаючи на плечах Віри та на капюшоні Артема, який сопів носом і тер кулачками почервонілі щоки. Автобус номер 12 поїхав, залишивши за собою хмару вихлопних газів і брудні бризки на асфальті.
Віра переклала сина на іншу руку, відчуваючи, як затікають м’язи, і подивилася на табло з розкладом. Наступний — через 20 хвилин. Вона не одразу помітила батька.
Петро Миколайович йшов від продуктового магазину з двома пакетами в руках, у своїй старій дублянці та в’язаній шапці, яку мати зробила йому ще за життя. Він зупинився за три метри від зупинки, втупився в доньку, і обличчя його стало сірим.
— Доню, це ти?
Коментування закрито.