«Ти що, справді хочеш, щоб мої рідні онуки так до кінця своїх днів і лишилися в цьому гноїщі крутити хвости коровам і варити сир?» — кричав він у шаленстві. «Отямся, дурепо, ти ж зараз власними руками, через свою дурну бабську гординю, назавжди позбавляєш їх блискучого, багатого й успішного майбутнього у вищому товаристві!»
«Справжнє, світле майбутнє — це аж ніяк не ваші мертві, брудні гроші, заховані на номерних рахунках у швейцарському банку», — твердо, наче відрубала сокирою, відказала непохитна Катя. «Щасливе майбутнє для будь-якої людини — це насамперед її незаплямована честь, чисте сумління й людська гідність, яких у вас ніколи не було й не буде».
«Мої чудові сини неодмінно виростуть справжніми, сильними й відповідальними чоловіками, а не жалюгідними, блідими й безвольними тінями своїх багатих, але боягузливих батьків. Вони змалку чітко знатимуть гірку правду про те, що їхній рідний дід і слабохарактерний батько безжально відмовилися від них ще задовго до їхньої появи на світ».
«І я, як мати, клянуся, що зроблю абсолютно все від мене залежне, щоб вони, подорослішавши, ніколи в житті не стали такими самими підлими й розважливими чудовиськами, як ви обоє», — хльостко додала вона, ставлячи жирну крапку в розмові. Артем, ковтаючи сльози, зробив ще одну, останню відчайдушну спробу підійти ближче до Каті й обійняти своїх дітей, але вона миттю зупинила його різким, непохитним жестом руки.
«Іди звідси геть, Артеме, повертайся у свій пластиковий світ, бо твій життєвий потяг назавжди пішов із цієї станції ще три довгі роки тому. Подивися на цих прекрасних дітей просто зараз востаннє у своєму нікчемному житті, запам’ятай їхні обличчя».
«Бо я обіцяю тобі: це справді останній раз, коли ти маєш можливість бачити їх так близько перед собою», — її голос дзвенів, мов натягнута сталева струна. «Охорона, негайно сюди!» — голосно, по-господарськи гукнула вона в бік діючої сироварні, звідки на її поклик уже квапливо виходили двоє високих, кремезних і похмурих хлопців-працівників у спецодязі.
«Хлопці, проведіть, будь ласка, наших незваних гостей назад до їхньої шикарної машини, бо цим панам тут зовсім не раді й їм час їхати». Всемогутній Ігор Ігнатійович, принижений і розтоптаний, стояв посеред залитого сонцем сільського подвір’я абсолютно розгублений і приголомшений таким поворотом подій.
Уперше в його довгому, ситому й владному житті якась проста жінка так сміливо вказала йому на двері, а його обожнювані мільйони доларів раптом виявилися просто жалюгідними, нікому не потрібними кольоровими папірцями. Коли довгий, блискучий чорний автомобіль, ганебно розвернувшись, назавжди зникав за крутим поворотом дороги, здіймаючи за собою величезну хмару сірого пилу, Катя раптом відчула неймовірне, величезне душевне полегшення…
