Проста дівчина без косметики, з трохи втомленими очима й косою, як у бідної студентки. Вона тихо усміхнулася своєму відображенню й сказала радше собі, ніж уголос: «Ну що ж, Мар’яно Олегівно, поїхали».
«Подивимося, як тебе зустрінуть, коли подумають, що ти звичайна дівчина без грошей і зв’язків», — додала вона. Ближче до виходу з метро її вже чекав Андрій. Поруч стояв його старенький чорний «Фольксваген Поло» десятого року з подряпаними дверцятами й бампером, який бачив кращі часи.
Побачивши Мар’яну, він усміхнувся так широко й по-дитячому щиро, що в неї всередині щось тепло перевернулося. «Ну нарешті, моя хороша», — сказав він і відразу ж обійняв її так міцно, ніби боявся відпустити бодай на секунду. «Я вже хвилювався, думав, знову потяги метро стали застрягати в тунелі», — додав він.
Мар’яна притулилася до його плеча й тихо сказала, роблячи голос трохи невпевненим, як у людини, якій справді соромно. «Пробач, будь ласка, ескалатор зупинився, бігла, щоб не запізнитися, аж захекалася». Він погладив її по спині спокійно й ніжно — так, як уміють лише дуже турботливі чоловіки.
«Та нічого страшного, головне, що ти тут. Решта — суцільні дрібниці», — відповів він. Андрій відчинив їй дверцята машини, допоміг сісти, і Мар’яна обережно поставила сумочку на коліна.
Вона дивилася вперед і думала, що ще трохи — і все або стане на свої місця, або розвалиться, як картковий будиночок. Іншого варіанту вже не було. Машина поїхала в бік Троєщини.
За вікном пропливали знайомі вулиці, магазини, зупинки, а в голові крутилися ті самі думки. Андрій навіть не здогадувався, що Мар’яна приїхала не на метро, а на таксі, і що її власна машина зараз стоїть у підземному паркінгу. Вони були разом уже сім із половиною місяців, і весь цей час Мар’яна жила ніби у двох реальностях.
Коли Андрій питав, де вона живе, вона ніяково сміялася й відповідала завченою фразою. «Знімаю кімнату в Броварах, десять тисяч віддаю господині, ще комуналка набігає; важко, але якось тягну». Коли він цікавився роботою, вона зітхала й розповідала про свої будні.
«Працюю адміністраторкою в невеликому салоні на Антоновича. Отримую тридцять дві тисячі, іноді тридцять п’ять, якщо пощастить із чайовими». Про транспорт вона завжди віджартовувалася, кажучи, що визнає тільки метро й маршрутки.
«Машина — це розкіш, не для таких, як я», — часто повторювала вона. А про свої мрії Мар’яна говорила зовсім просто й скромно. «Хочу колись назбирати на свою маленьку квартиру, хоча б десь під Києвом, у передмісті, щоб було власне житло і ніхто не виганяв».
І щоразу Андрій слухав це з таким щирим співчуттям, що в нього навіть голос трохи тремтів. «Мар’яно, яка ж ти в мене скромна й справжня! Не те що ці київські фіфи на великих джипах, з айфонами напоказ і губами, як подушки».
«Ти зовсім інша, ти моя», — казав він. Андрій обіймав Мар’яну ще міцніше й цілував у маківку, ніби хотів захистити від усього світу. А вона тим часом машинально прикидала в голові, скільки коштують його куртка, годинник і машина…
