— У машині на парковці, — відповів Олег. — Максим буде передавати аудіо в реальному часі. Як тільки Світлана передасть флешку або документи, я подам сигнал дільничному. Він зайде, представиться, попросить усіх пройти у відділення для дачі пояснень. Там складемо протокол, зафіксуємо свідчення.
— А якщо Касаткін спробує знищити флешку? — висловив побоювання Кирило.
— Не встигне, — впевнено сказав Олег. — Дільничний зайде через 30 секунд після передачі. Максимум хвилина. За цей час він фізично не зможе щось зробити на людях.
— Добре, — Павло кивнув. — Світлана в курсі всього плану?
— Так, — підтвердила Віра. — Вона приїде до кафе без нас, увійде одна, займе столик. Буде поводитися природно, ніби нічого не сталося. Диктофон у неї в сумці, вона не повинна його діставати.
— Головне, щоб Касаткін сам підтвердив, що знає про походження інформації і готовий її прийняти.
— А якщо він відмовиться? — запитав Кирило. — Скаже, що не розуміє, про що мова?
— Тоді Світлана повинна наполягти, — пояснив Олег. — Нагадати про їхні попередні домовленості, згадати суму, яку їй обіцяли. Все це буде записано. Навіть якщо він не візьме документи, факт спроби передачі та його обізнаність будуть доведені.
Павло подивився на годинник. Пів на шосту.
— Виїжджаємо. Олеже, ти за кермом. Віро, бери документи. Кириле, ти залишаєшся за головного. Якщо щось піде не так, я зателефоную.
Вони спустилися на парковку і сіли в непомітний темний седан. Олег завів машину, і вони виїхали на вечірні вулиці міста. Затори були невеликі, і через 20 хвилин вони припаркувалися біля кафе «Метрополь». Звідси було добре видно вхід, але ззовні їх було не розгледіти.
О 18:45 до кафе під’їхало таксі, з якого вийшла Світлана. Вона була одягнена строго: чорний брючний костюм, світла блузка, волосся зібране. В руках невелика шкіряна сумка. Павло провів її поглядом. Вона увійшла всередину, не озираючись.
— Максим уже на місці, — повідомив Олег, дивлячись у телефон. — Світлана сіла за столик, замовила каву. Поводиться спокійно.
Минуло десять хвилин томливого очікування. У салоні машини стояла тиша, яку порушував лише шум автомобілів, що проїжджали повз. О 18:58 до кафе під’їхав чорний позашляховик. З нього вийшов чоловік років п’ятдесяти, високий, сивуватий, у дорогому пальті. Павло впізнав його за фотографією, яку Олег показував вранці. Володимир Касаткін.
— Він прийшов, — тихо сказав Олег і увімкнув динамік телефону.
Через динамік почулися приглушені звуки кафе: дзвін посуду, неголосна музика, голоси відвідувачів. Потім чітко пролунав голос Світлани:
— Добрий вечір, Володимире Олеговичу.
— Доброго дня, Світлано Андріївно, — відповів чоловічий голос. — Вибачте за запізнення, затори.
— Нічого, я тільки прийшла.
— Сідайте. — Шум відсунутого стільця, шурхіт одягу. — Що будете пити?
— Еспресо, — сказав Касаткін і, мабуть, покликав офіціанта.
Пауза. Потім голос Касаткіна став тихішим, інтимнішим:
— Ну що, ви все принесли?
Коментування закрито.