— Банк, — сказав він, не підводячи погляду. — Відмовили. Повністю.
— Зрозуміло, — вимовила Надія рівно.
Ігор підвів голову. Щось у її тоні його зачепило. Надто спокійний, надто рівний. Без співчуття.
— Зрозуміло? — перепитав він. — Це все, що ти можеш сказати? А що ти хочеш почути? — Він підвівся. Пройшовся кімнатою, нервово, швидко, як людина, якій треба щось робити руками, щоб не вибухнути. — Надю, мені потрібна твоя допомога. По-справжньому. Просто зараз.
— Я слухаю.
— Квартиру треба закласти. Усього на пів року. Я візьму гроші, закрию найгарячіші борги, домовлюся з постачальниками про нове відтермінування. Знайду інвестора. Мені треба просто виграти час.
— Ні, — сказала Надія.
— Ти навіть не подумала.
— Я думала про це давно. Відповідь — ні.
Ігор зупинився навпроти неї. Дивився довго, вивчально, ніби бачив щось нове в обличчі, яке знав уже сім років.
— Отже, ти просто кинеш мене в цій ситуації?
— Ні. Я просто не беру участі в ризиках твого бізнесу. Це різні речі.
— Ти моя дружина.
— Саме тому я не поручителька за твоїми боргами.
Він відвернувся. Знову пройшовся кімнатою. Надія стояла спокійно, не рухалася з місця. Вона відчувала його злість, гарячу, майже відчутну, і не відповідала на неї нічим. Це було, мабуть, найважче — не відповісти. Не дати йому точки опори.
— Мені потрібні гроші, — сказав він нарешті, і в цих словах уже не було ні переконання, ні м’якості. Просто факт, який він викладав на стіл. — Багато. І швидко. Ти працюєш, у тебе стабільний дохід. Візьми кредит.
— Ні.
— Під твій дохід дадуть нормальну суму.
— Ні, Ігорю.
— Це наша сім’я! — Він підвищив голос. Уперше за всю розмову різко, ніби щось прорвалося. — Ти не можеш просто стояти й дивитися, як усе руйнується.
— Я цього не будувала, — сказала Надія тихо. — І руйнується воно не зараз і не через банк.
Він замовк. Дивився на неї з тим виразом, який буває в людини, коли вона чує щось, чого не хоче розуміти, але вже пізно.
— Що це означає? — спитав він повільно.
— Це означає, що у твого бізнесу проблеми не перший місяць, — відповіла вона так само рівно. — І ти це знаєш краще за мене.
Ігор не відповів. Знову сів на диван, тепер не важко, а якось обм’якнувши, втративши ту злість, яка секунду тому надавала йому форми. Помовчав. Потім сказав тихо, без колишньої агресії, майже буденно:
— Ну й гаразд. Якщо все завалиться, не страшно. Будемо тоді жити з того, що продаватимемо твої прикраси. Татусь тобі надарував за все життя купу діамантів. Ти зобов’язана допомагати чоловікові в скрутній ситуації. До речі, який код від сейфа?
Надія стояла й дивилася на нього. Вона не знала, що саме очікувала почути. Але не це. Не таке просте, дурне формулювання того, чим вона була для нього всі ці роки. Не партнеркою. Не коханою. Страховкою. Запасним виходом. Статтею в бюджеті на випадок провалу. Вона думала, що буде боляче. Що ця фраза щось зламає. Або навпаки, викличе хвилю, яку важко стримати. Але не було ні болю, ні хвилі. Було тільки те дивне відчуття повної ясності, яке буває, коли останнє запитання нарешті отримує останню відповідь. Сім років вона переконувала себе, що бачить людину, яка просто втомлюється, переживає, тримається з усіх сил. Тепер вона бачила його по-справжньому. Він навіть не намагався приховати, бо не вважав за потрібне. Щось усередині неї, останнє, що ще трималося з колишнього, опустилося на дно й залишилося там. Без болю, без гіркоти. Просто все.
— Добре, — сказала вона. — Я почула тебе.
Вона повернулася на кухню, зачинила за собою двері й кілька хвилин стояла біля мийки, дивлячись у вікно. Надворі сутеніло. Ліхтар у дворі засвітився, жовтий, трохи миготливий. Під ним сиділа на лавці старенька з собакою на повідку. Собака дивився кудись убік. Найзвичайнісінька картина.
Надія дістала телефон і написала батькові:
