— Так, але не так, як я думала. — Вона помовчала, добираючи слова. — Знаєш, що найдивніше? Мені не хочеться плакати. Мені хочеться, щоб це просто закінчилося, щоб усе стало на свої місця.
— Стане, — сказала мати тихо.
— Я сім років переконувала себе, що все нормально, що він просто втомлюється, що бізнес — це стрес, що в нас бувають важкі періоди, як у всіх. А насправді я просто не хотіла ставити собі справжні запитання, бо боялася справжніх відповідей.
— Ти не винна в тому, що довіряла, — сказала Ірина Вікторівна.
— Я знаю. — Надія підвела погляд. — Але більше не боятимуся відповідей. Ні на жодне запитання.
Мати нічого не додала. Просто погодилася.
За той час, поки розгорталася ця історія, Надія жодного разу не показала Ігореві, що знає про аеропорт. Ні натяком, ні поглядом, ні інтонацією. Вона кілька разів ловила себе на тому, що майже хоче сказати, у ті моменти, коли він говорив щось особливо самовдоволене, коли робив вигляд, що все гаразд, коли телефонував кудись в іншій кімнаті впівголоса, думаючи, що вона не чує. Але щоразу згадувала голос батька в аеропорту: потрібен точний удар, а не скандал. Вона трималася.
Влада Солдатова в цей час теж дещо відчувала, хоча й зовсім інше. Ігор телефонував їй рідше, зустрічалися уривками. Він обіцяв, що скоро розбереться з питанням, що все вирішиться, що треба просто почекати ще трохи. Влада поки чекала. Вона була молода, ефектна й уміла читати чоловіків за однією простою ознакою: є гроші чи ні. Гроші в Ігоря поки що були, точніше, був їхній зовнішній вигляд. Але зовнішній вигляд починав тріскатися по краях, і вона це помічала. Помічала, як він став нервовим. Як перестав говорити про плани на їхнє спільне майбутнє з тією легкою впевненістю, яка привабила її на самому початку. Тепер у його голосі з’явилася нота, яку Влада добре знала й терпіти не могла. Нота людини, яка просить відстрочку. Вона не говорила йому про це. Просто відповідала на дзвінки трохи повільніше, ніж раніше. Іноді не одразу. Ігор помічав і злився, але зробити нічого не міг. Його козирі танули один за одним, а нових не з’являлося. Влада не квапилася ухвалювати рішення. Вона вміла чекати, поки картина не проясниться остаточно. Але всередині вже знала відповідь.
Наприкінці третього тижня Аркадій повідомив телефоном Станіславові Олексійовичу, що інвестор офіційно відмовився від перемовин. Не грубо, без скандалу. Просто надіслав листа. За підсумками аналізу документації вважає недоцільним входити в проєкт на поточному етапі. Ввічливо. Остаточно. Для Ігоря це був удар, якого він не очікував. Інвестор був його головною надією. Живі гроші, які могли перекрити найгостріші діри й дати час на маневр. Без цих грошей усе, що він вибудовував останні місяці — перемовини, обіцянки, відтермінування — розсипалося в зовсім іншу картину.
Надія дізналася про це від батька в четвер. Він подзвонив сам і все розповів.
— Значить, скоро, — сказала вона.
— Скоро, — підтвердив батько. — Думаю, тиждень-півтора. Може, менше. — І додав спокійно: — Аркадій казав, що коли інвестор іде, це завжди замикає ланцюг. Решта кредиторів починають нервувати. Така інформація в діловому середовищі розходиться швидко. Кожен хоче встигнути отримати своє раніше за сусіда. Це запускає процес, який уже не зупинити зсередини.
— Що йому залишиться? — спитала Надія.
— Борги, — коротко відповів батько. — І спроба знайти когось, хто їх закриє. Остання спроба — це ти. Точніше, твоя квартира й твій дохід. Саме тому розмова, яку він заведе найближчим часом, буде найнастирливішою з усіх попередніх. Будь готова.
— Я готова, — сказала Надія, закінчивши розмову.
Наступні кілька днів Ігор ходив квартирою як людина, в якої всередині щось зламалося. Але він іще не вирішив, визнавати це вголос чи ні. Надія спостерігала за ним із тією холодною уважністю, яку виробила за останні тижні. Він майже перестав говорити про справи, а раніше, навіть у погані періоди, завжди знаходив слова, щоб пояснити ситуацію у вигідному світлі, вигадати причину, чому скоро все налагодиться. Тепер мовчав. Це мовчання було промовистішим за будь-які слова.
У понеділок він не поїхав до офісу до обіду. Сидів на кухні з телефоном, гортав щось, набирав повідомлення, знову гортав, із тим смиканим, беззмістовним рухом пальців, який буває в людини, коли вона шукає вихід і не знаходить. Надія йшла на роботу о пів на дев’яту. Побачила його, налила каву в термос, застебнула пальто. Ігор підвів на неї погляд:
— Затримаєшся сьогодні?
— Не знаю, — відповіла вона. — Як піде.
Він кивнув і знову втупився в телефон.
У середу подзвонив Аркадій. Повідомив Надії коротко, в одному повідомленні: «Банк повідомив Ігоря про відмову в продовженні кредитної лінії». Це був не просто черговий удар. Це була та сама точка, після якої кредитна конструкція починає сипатися всерйоз. Без кредитної лінії не було обігових коштів. Без обігових коштів не було товару. Без товару не було виручки, якої й без того ледве вистачало на покриття поточних витрат. Надія прочитала повідомлення за робочим столом, прибрала телефон у шухляду й повернулася до звіту, який перевіряла. Закінчила сторінку. Потім ще одну. Потім встала, налила води й постояла біля вікна хвилину, дивлячись на вулицю внизу. Машини, перехожі, звичайний міський полудень. Нічого особливого.
Того ж вечора Ігор уперше повернувся додому по-справжньому зламаним. Він увійшов мовчки, кинув ключі на тумбу. Вони злетіли на підлогу, він не став піднімати. Пройшов повз Надію до вітальні й важко опустився на диван, ніби в нього більше не було сил триматися прямо. Піджака не зняв. Просто сидів, опустивши голову, і дивився в підлогу. Надія стояла у дверях кухні й мовчки чекала. Вона вміла чекати.
Ігор Власов у свої 37 звик до певного образу себе. Людина, яка тримає ситуацію під контролем, у якої завжди є наступний хід, новий план і залізний аргумент. Цей образ давав йому те, що він цінував найбільше: відчуття, що він на крок попереду. Зараз, дивлячись на нього, Надія бачила людину, в якої не залишилося ні наступного ходу, ні нового плану. Лише борги й порожній рахунок у банку.
— Що сталося?
