— Поруч зі мною в той момент стояли мої батьки, — додала Надія. Без злості, без гіркоти, просто як факт. — Вони бачили все те саме, що й я. Тож версію про відрядження можна не продовжувати.
Ігор повільно поклав телефон на стіл. Подивився на неї, уже без спроб пояснювати. Просто дивився.
— Я знаю про Владу Солдатову, — вела далі вона. — Вона працює продавчинею в одному з твоїх магазинів. Це триває не один місяць.
Мовчання.
— Я також знаю про твій бізнес, — сказала вона. — Про кредиторів. Про банк. І про інвестора, який пішов. Про те, в якому реальному становищі ти перебуваєш. І чого ти хотів від мене всі ці місяці. Квартири, коштовностей, підписів, порук.
— Надю… — почав він.
— Я не закінчила, — перебила вона спокійно. — Я подала позов про розірвання шлюбу сьогодні вранці. Документи прийняті. Квартира — моя особиста власність, оформлена до шлюбу за договором дарування. До поділу вона не належить, ти це знаєш. Я прошу тебе звільнити її протягом години.
Ігор підвів на неї погляд. У ньому не було розгубленості, була злість, швидка й холодна, та, що приходить, коли план зруйнувався остаточно.
— Ти все продумала, — сказав він. — З татусем.
— Я захистила себе, — відповіла Надія. — Це різні речі.
— Ти думаєш, я не розумію, що відбувалося останніми тижнями? — Голос його став жорсткішим. — Постачальники, орендодавець, інвестор — усе це не випадково. Татусь скористався старими зв’язками.
— Доведи, — сказав батько з крісла. Тихо, без виклику. Просто запропонував.
Ігор обернувся до нього. Подивився довго. Потім відвернувся. Бо довести було нічого. Кредитори ухвалили самостійні рішення. Інвестор провів власний аудит. Орендодавець перерахував усі ризики. Ніхто нічого незаконного не робив. Просто люди перестали заплющувати очі на реальний стан справ.
— Ти почув, — повторила Надія. — Якщо ти не з’їдеш добровільно, я вирішуватиму питання через суд. Як власниця житла, я маю на це право.
Ігор мовчав. Потім узяв зі столу на кухні ключі й вийшов. Грюкнув дверима. Не сильно, але досить. Надія стояла посеред кухні. Слухала, як віддаляються кроки сходами. Потім тиша. Батько вийшов із вітальні, став поруч. Не обіймав, не говорив нічого. Просто стояв. Цього було досить.
За годину Ігор повернувся по речі. Збирав мовчки, швидко, у велику спортивну сумку. Ходив між кімнатами, брав одяг, якісь документи з шухляди столу, зарядки, бритву з ванної. Надія сиділа у вітальні, читала або робила вигляд, що читає. Батько так само сидів у кріслі, з незворушним виглядом людини, якій нікуди поспішати. Ніхто не заважав, ніхто не коментував. Просто чекали двоє людей, які давно навчилися не втручатися там, де людина має зробити все сама. Надія чула, як він відчиняє й зачиняє дверцята шафи, як клацає замок шухляди, як шарудить пакет. Звичайні побутові звуки, які вона чула 7 років і які зараз означали щось зовсім інше. Кінець не буває красивим. Він просто буває.
Коли Ігор ішов, він зупинився у дверях на секунду. Подивився на Надію.
— Ти думаєш, ти виграла?
