— Так. І це змінює все.
Вони домовилися зустрітися опівдні в маленькій кав’ярні на околиці міста, подалі від центру, де Віру могли впізнати знайомі Дмитра. До зустрічі залишалося чотири години. Віра поїхала до своєї орендованої кімнати — треба було прийняти душ і хоч трохи поспати.
Але сон не йшов. Вона лежала на продавленому дивані, дивилася в стелю з плямами від протікань і думала про те, як дійшла до цієї точки. Познайомилися вони з Дмитром двадцять три роки тому, на дні народження спільної подруги.
Йому було тридцять, їй двадцять. Він здавався таким дорослим, упевненим, успішним. У нього вже була своя невелика компанія, плани на майбутнє, чарівна усмішка. Віра закохалася миттєво й беззастережно. Батьки були проти. Батько — військовий інженер старого гарту — казав, що не довіряє цим новим комерсантам. Мати хитала головою й повторювала:
— Надто солодко він говорить, доню. Надто красиво.
Але Віра не слухала. У двадцять років здається, що батьки нічого не тямлять у коханні. Весілля було скромним, Дмитро тоді ще не розбагатів по-справжньому. Перші роки жили в маленькій квартирі, рахували гроші, разом будували плани.
Потім народилася Маша, і Віра пішла в декрет, із якого так і не повернулася на роботу.
— Навіщо? — казав Дмитро. — Я достатньо заробляю. Займайся домом, дитиною, собою.
І вона займалася. Створювала затишок, виховувала доньку, підтримувала чоловіка в його безкінечних проєктах. Коли бізнес пішов угору, навчилася бути дружиною успішної людини, приймати гостей, організовувати прийоми, усміхатися потрібним людям. Їй здавалося, що це і є її внесок у спільну справу. Що вони — команда.
Батько помер вісім років тому. Залишив їй у спадок квартиру й невелику суму грошей. Дмитро тоді запропонував вкласти все в його новий проєкт — будівництво торговельного центру.
— Це наше майбутнє, — казав він. — Твоє, моє, Машине. За п’ять років ми подвоїмо капітал.
Віра погодилася не роздумуючи. Тепер вона розуміла: це був перший крок до її знищення. Гроші пішли в бездонну вирву підставних компаній і ніколи не повернулися.
Об одинадцятій тридцять Віра встала, вмилася, вдягла єдиний пристойний светр і поїхала на зустріч. Антон Сергійович уже чекав на неї за кутовим столиком. Невисокий, повнуватий чоловік років п’ятдесяти п’яти з добрими очима за скельцями окулярів. Побачивши Віру, він насупився — мабуть, зміни в її зовнішності були надто помітні.
— Віро Миколаївно, — він підвівся, потис їй руку. — Сідайте. Я замовив вам лате, пам’ятаю, ви любили.
Вона вдячно кивнула. У горлі стояв клубок. Забута доброта, простий жест турботи чомусь схвилювали її сильніше, ніж усі випробування останніх місяців.
— Розповідайте, — м’яко сказав адвокат, коли офіціантка відійшла.
І Віра розповіла. Про нічну зміну, про пасажира з вокзалу, про розмову, яку почула. Про Полякова, Кравцова, «Граніт». Антон Сергійович слухав не перебиваючи, лише зрідка робив нотатки в блокноті. Коли вона закінчила, він довго мовчав.
— Отже, я мав рацію, — нарешті промовив він. — Усе було підлаштовано. Суддю підкупили, нотаріус підробив документи, активи вивели заздалегідь.
Він похитав головою.
— Знаєте, Віро Миколаївно, я ж після вашої справи не міг спати тижнями. Усе думав, де я помилився. Що прогледів. А виявляється, шансів не було від самого початку.
— Це можна виправити? — спитала Віра. — Можна використати те, що я дізналася?
Антон Сергійович зняв окуляри, протер їх серветкою — жест, який вона пам’ятала ще з судових засідань. Так він робив, коли обмірковував складну ситуацію.
— Теоретично, так. Якщо ми доведемо змову між вашим чоловіком, нотаріусом і суддею, справу можна переглянути. Але практично… — він зітхнув. — Це слова невідомої людини, підслухані в таксі. Жодних доказів. Жодних записів. Ваш колишній чоловік усе заперечить. Поляков теж. Суддя Кравцов — тим паче. Вийде ваше слово проти їхніх слів.
— Тобто шансів немає?
— Я цього не сказав. — Адвокат допив свою каву. — Шанси є, якщо знайти докази. Документи про перекази, листування, записи розмов. Щось, що підтверджує змову. Але це…
Він зам’явся.
— Що?
